Попередня тема
Тема 3
Наступна тема
Визвольна війна українського народу (1648 - 1657).
Б. Хмельницький.
Причини, рушійні сили війни.
Основні етапи, події війни.
Переяславська рада та її соціально - політичні наслідки.
Березневі статті (1654р).
* * *
Визвольна війна викликана соціально - економічним становищем України
в середині XVII ст..
Причини:
- Загострення економічних суперечностей
- Закріпачення селян
- Відсутність власної держави, прогресуюча асиміляція українського народу;
- Релігійний гніт.
- Ослаблення королівської влади та посилення відцентрових тенденцій у самій Речі Посполитій;
- Втрата контролю за реєстровим козацтвом.
Отже національно - визвольна війна українського народу середини XVII ст. була закономірним явищем, підготовленим логікою всього суспільного розвитку попередній десятиліть.
Визвольна війна по різному сприймається українськими та зарубіжними істориками:
П. Куліш: "Козаччина - пустоцвіт української історії. Хмельницький - руйнівник засад європейської цивілізації. Російські історики: "Хмельницький - об'єднувач російських земель, що приєднав Малоросію до російських земель.
Рушійні сили війни:
- Реєстрове козацтво - своєрідний прошарок між шляхтою та селянством, права якого дедалі обмежувалися;
- Православна церква позбавлялась земель, майна вселяко переслідувалась;
- Міщанство міст, які були у приватній власності феодалів.(80міст).
Тобто можна побачити істотне погіршення становища всіх верств населення України.
Б. Хмельницький. Центральною фігурою драматичних подій судилося стати Богдану Хмельницькому, якому належить почесне місце серед найвидатніших людей світової історії. В його житті чітко вирізняються два періоди: до і після 1648 р. Усе доросле життя він прослужив у реєстровому козацькому війську, де пройшов шлях від рядового козака до генерального писаря Війська запорозького і Чигиринського сотника. Б. Хмельницький брав участь у багатьох воєнних і дипломатичних акціях. В одному з боїв проти турків загинув його батько, а Богдан потрапив у турецький полон, де пробув два роки. Тісний зв'язок з козацтвом зумовив участь Б. Хмельницького в повстаннях 1630 та 1637-1638 рр., а з 1646 р. він сам розпочав підготовку до нового повстання.
Історики висловлюють різні думки щодо ролі трагічного епізоду, що стався в родинному маєтку Хмельницьких у Суботові під Чигирином, у розгортанні національно-визвольної війни. Заперечувати його значення у прискоренні вибуху народного гніту було б неправильно, так само як ігнорувати існування глибоких об'єктивних причин для народної війни.
З обранням у січні 1648 р. Б. Хмельницького запорозьким гетьманом починається другий етап у його житті. Відтоді ім'я українського полководця стало відоме в усьому світі. Б. Хмельницький став першим українським політичним діячем, хто зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й об'єднати для досягнення цієї мети всі соціальні верстви суспільства. Ставши гетьманом, Б. Хмельницький звернувся з універсалами до народу із закликом до повстання. Для спільної боротьби з поляками у квітні 1648 р. було укладено воєнну угоду з Кримським ханством.
Основні етапи, події війни
Звістка про початок нового повстання швидко рознеслася у Подніпров'ї, повсюди почали формуватися партизанські загони. До повстанців приєдналися реєстрові козаки, убивши перед цим поляків-старшин. Коронний (головний) польський гетьман М. Потоцький почав збирати військо для придушення виступу, а проти повстанців послав загін польського війська та реєстровців на чолі зі своїм сином Стефаном. Але польський військовий авангард на початку травня 1648 р. був ущент розгромлений під Жовтими Водами. Через тиждень після цього така ж доля спіткала основні сили польського війська гетьманів Потоцького та Калиновського в урочищі Горохова Діброва під Корсунем. Обидва гетьмани потрапили в полон і були видані татарам.
Перші переможні битви повстанського війська мали велике значення для подальшого розгортання визвольної війни на українських землях. Упродовж короткого часу було ліквідовано королівську владу на Лівобережжі. Навесні-влітку 1648 р. повстанський рух перекинувся на Поділля, Київщину та Волинь, досяг білоруських земель. У регіонах, де прокотилася могутня повстанська хвиля, селяни озброювалися і поповнювали козацькі полки. Козацтво та селянство стали основною рушійною силою національно-визвольної війни. Повстанці користувалися повною підтримкою і допомогою духовенства, яке благословляло народ на боротьбу за православну віру. Релігійний фактор у всенародній боротьбі відігравав дуже важливу роль, але не був головним.
На першому етапі війни повстанці висували відносно обмежені вимоги: повернення козацьких вільностей, погашення заборгованості з виплати грошового утримання козаків, збільшення реєстру вдвічі, припинення утисків православної церкви та повернення її майна. Отже, на початковому етапі війни вимоги повстанців не виходили за межі станових інтересів козацтва та прав православної конфесії.
Незабаром після Корсунської битви штаб повстанського війська зупинився біля Білої Церкви. Тим часом численні повстанські загони звільнили від поляків більшість міст і містечок Правобережжя. У травні 1648 р. вони ввійшли до Києва. На Брацлавщині та Житомирщині точилися жорстокі бої козацько-селянських загонів проти шляхетського війська Є. Вишневецького, яке відзначалося нелюдською жорстокістю під час розправ над козаками та безвинними селянами. На допомогу повстанцям Б. Хмельницький направив загони Кривоноса, Ганжі та Гирі, які хоч і зазнали поразки від війська Вишневецького, але продовжували боротьбу, переростали в полки і змусили шляхту відступити на Волинь та припинити опір - саморозпуститися.
Незабаром армія Б. Хмельницького за рахунок поповнення повсталими селянами досягла майже 100-тисячної чисельності. Вона була поділена на сотні та полки, їх очолили талановиті ватажки І. Богун,
М Гладкий, Ф. Джалалій, М. Кривоніс, М. Пушкар та інші. Оскільки на Волині нове польське військо готувалося до придушення постання, туди ж направилася влітку і армія Хмельницького. У вересні на Поділлі почалися бої з 60-тисячною польською армією. У вирішальній битві на р. Пилявка неподалік від Старокостянтинова 11-13 вересня 1648 р. шляхетське військо, очолюване трьома воєначальниками, зазнало нищівної поразки і в паніці втекло до Галичини, втративши артилерію, боєприпаси та багато майна. Повстанський рух охопив Галичину.
Упродовж жовтня-листопада 1648 р. тривала облога Львова. Полк Кривоноса оволодів Високим Замком, і доля міста фактично була вирішена. Проте після того, як його жителі сплатили велику контрибуцію у 200 тисяч талерів і поставили армії Хмельницького багато краму, облога міста була знята.
У листопаді почалася облога польської фортеці Замостя. Окремі загони повстанців досягли Люблінщини і Вісли. Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. Проте військо Хмельницького було дуже виснажене, недостатньо забезпечене боєприпасами, порохом, теплим одягом і взуттям. З кожним днем його лави танули від епідемії чуми. Після смерті Владислава IV почалися вибори нового короля. Ним, на велику радість козацтва, став Ян Казимир. Саме його і бажав бачити на престолі Б. Хмельницький. Незважаючи на протести частини старшини, гетьман пішов на перемир'я з Річчю Посполитою, і військо повернулося в Наддніпрянську Україну.
З великим ентузіазмом його зустріли кияни. 23 грудня 1648 р. на білому коні через Золоті Ворота до Києва в'їхав Б. Хмельницький, де його вітали як національного героя і визволителя українського народу. Саме в Києві під час спілкування гетьмана з верхівкою української інтелігенції та духовенства сталися кардинальні зрушення в його поглядах на основну мету війни. Для реалізації нових стратегічних планів - повного визволення українських земель від польського панування -треба було заручитися підтримкою іноземних держав. Тому Інтервал між першим та другим етапами визвольної війни був заповнений активною дипломатичною діяльністю Б. Хмельницького. Почалися переговори та листування з Московською державою, була укладена угода з Трансільванією. Переговори велися також з Туреччиною та Молдавією, але створити велику антипольську коаліцію не вдалося. Лише кримський хан, сподіваючись на велику здобич, погодився виставити проти поляків своє військо - кінноту.
Улітку 1649 р. українсько-польська війна розпалюється з новою силою. Польське військо, яке очолив сам король Ян Казимир, захопило Галичину і вторглося на Поділля. Козацькі війська виступили назустріч польський армії в напрямі Старокостянтинова. Обстановка ускладнювалася тим, що на півночі з території Білорусії на Київщину наступала армія литовського гетьмана Я. Радзівілла. Проти неї Б. Хмельницький направив полки І. Голоти і М. Небаби, а також одного зі своїх кращих полководців - Кричевського. Ціною десятків тисяч жертв, у тому числі й полковників Голоти та Кричевського, завдання було виконано. Литовці, також зазнавши великих втрат і вичерпавши боєзапаси, змушені були відступити.
У серпні 1649 р. козацькі війська оточили біля міста Зборів частину польської армії Є. Вишневецького. На допомогу їм поспішило основне військо під проводом польського короля. Хмельницький на чолі іншої частини повстанців разом з кримською кіннотою непомітно підійшов до Зборова і оточив королівське військо. Битва між двома арміями відбулася 15-16 серпня 1649 р. Шляхетське військо і король потрапили в безвихідь. За викуп польський канцлер Осолінський намовив хана Іслам-Гірея відвести з поля бою свою кінноту і змусити Б. Хмельницького почати мирні переговори з Річчю Посполитою.
Через кілька днів після битви під Зборовом було укладено мирну угоду з поляками. За її умовами реєстр визначався в 40 тисяч, визнавалася влада гетьманської адміністрації у Брацлавському, Київському та Чернігівському воєводствах. Там не могли перебувати польські війська і не мали права проживати євреї та єзуїти. Підтверджувалися права і привілеї козаків, але за умови, що вони не втручатимуться в економічні привілеї польської шляхти. Разом з тим чи не найбільша частина війська, тобто хто не був уписаний у реєстр, мали лишитись у своїх панів, які почали повертатися до своїх маєтків.
Тому на умови Зборівського трактату суспільство зреагувало по-різному. Якщо козацьку верхівку деякі його положення могли задовольнити, то для селянства більшість із них були неприйнятними. Все ж таки переважна частина суспільства вважала його невиправданою поступкою Речі Посполитій. Особливо загострилася обстановка під час складання реєстру й повернення польської шляхти до своїх українських маєтків.
На території України десятки стихійно створених повстанських загонів чинили опір цим намірам. Навіть на Січі непокору виявили запорожці і проголосили про усунення Б. Хмельницького з гетьманства. На Січ було послано збройний загін для придушення повстання на початку 1650р.
Польська шляхта також не була задоволена умовами Зборівської декларації. Хоча сейм і ратифікував її, вона не стала діючим законом і не була внесена до конституції. Отже, незважаючи на великі втрати і численні поразки у війні, поляки не зреклися намірів добитися реваншу. Частину шляхти, що виступала за продовження війни, очолив гетьман М. Потоцький, котрий повернувся з татарського полону.
Тим часом зміцнювала свої позиції молода гетьманська держава. Влітку 1650р. Б. Хмельницький очолив 70-тисячне військо під час походу на Молдавію, примусивши її господаря В. Лупула розірвати союз із Польщею і встановити союз з Україною та виплатити їй контрибуцію. Була поновлена воєнна угода з кримським ханом. Росія ультимативно зажадала від Речі Посполитої повернення Смоленщини і сплати контрибуції. Польща знову опинилася в ізоляції, але активно готувалася до продовження війни.
На початку червня 1651 р. 150-тисячна польська і 100-тисячна українська армії зійшлися під Берестечком на Волині. Основні бойові дії почалися 19 червня і тривали наступного дня. Саме тоді татари, зазнавши відчутних втрат, залишили поле бою і почали відступати. Спроби Хмельницького зупинити їх закінчилися тим, що вони силоміць забрали його із собою.
Козаки обрали гетьманом полковника Гладкого і ще 10 діб в оточенні продовжували боротьбу, укріпивши свій табір. Тільки ЗО червня було прийнято рішення про вихід з оточення. Його здійснювали під командуванням полковника І. Богуна. Але організованим відступ не був внаслідок паніки у війську після початку відходу кіннотників через збудовану переправу на р. Пляшівка та ближні болота. Це призвело до невиправданої втрати кількох десятків тисяч повстанців. Усього ж на полі бою і в околицях Берестечка загинуло близько 50 тисяч козаків та селян.
Скориставшись трагічною поразкою української армії під Берестечком, новий наступ на Білорусію та Україну розгорнули литовські війська гетьмана Радзівілла. У жорстоких боях вони розбили повстанські загони на території Гомельщини і Чернігівщини, а також Чернігівський та Київський полки. Загинув і Чернігівський полковник Небаба. Київський полк А. Ждановича змушений був відійти вниз по Дніпру. 25 серпня 1651 р. литовці захопили Київ і понад місяць утримували його. На Київщині польська армія Потоцького і литовське військо Радзівілла з'єдналися і з боями продовжували наступ у напрямі Білої Церкви.
Тим часом відновилася боєздатність полків Гладкого, Джалалія, Богуна та інших, які завдавали відчутних ударів польсько-литовській армії. Відчайдушний опір окупантам чинили жителі міст, сіл та містечок. Зростало число повстанських загонів на Київщині, Брацлавщині та Поділлі. Усе це знекровлювало польсько-литовську армію, яка дійшла до Білої Церкви і на початку вересня опинилася в катастрофічному становищі. Знову почалися мирні переговори, проти чого виступили селяни. Хмельницькому довелося придушувати цей виступ збройною силою.
18 вересня 1651 р. було підписано Білоцерківський мирний договір на умовах, значно гірших від Зборівської угоди. Реєстр скорочувався до 20 тисяч, а територія козацької держави обмежувалася лише Київщиною. Гетьман мав підкоритися польському королю і позбавлявся права зносин з урядами інших країн. Цей трактат, підписаний без згоди козацтва і навіть козацької старшини, не міг влаштувати ворогуючі сторони і розглядався як тимчасове перемир'я.
Скориставшись відмовою польського сейму ратифікувати угоду, Б. Хмельницький продовжував зміцнювати боєздатність армії, проте обстановка на українських землях лишалася напруженою. Непокору гетьманським універсалам виявляли не тільки козаки і селяни, а й окремі полковники, за що були страчені. Почалося (за згодою російського уряду) масове переселення людей на Слобожанщину. Туди ж переселилися тисячі козаків Чернігівського, Ніжинського, Миргородського, Полтавського та інших полків.
У травні 1652 р. очолювані Б. Хмельницьким козацькі полки оточили на Поділлі біля гори Батіг 20-тисячне польське військо гетьмана Калиновського і вщент його розгромили. Гетьман з оточенням загинули. Армія Хмельницького готувалася до нових битв за визволення українських земель. Польську армію, яка вторглася в межі України у 1653 р., очолив С. Чарнецький. В одній із битв у вересні 1653 р. загинув син Богдана Тиміш Хмельницький. Війна заходила в безвихідь, вимагаючи активізації дипломатичних зусиль та прийняття неординарних політичних рішень.
Із самого початку національно-визвольної війни постала проблема державно-політичного устрою українських земель. В основу державотворчих принципів були покладені традиції Київської Русі та досвід козацької державності Запорозької Січі. У створенні нової держави Б. Хмельницький - її фундатор - враховував також досвід європейських держав, зокрема Речі Посполитої.
Зі звільненням території України від польсько-шляхетського панування влада переходила до нової генерації українського панівного класу - козацької старшини. Фактично органом влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана. Вона вирішувала найважливіші питання державної ваги.
Головою виконавчої влади був гетьман. Б. Хмельницький очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, ініціював скликання гетьманської ради. Офіційною назвою козацької гетьманської держави була "Військо Запорозьке".
Територія цієї держави в перший - гетьманський - період її існування мала найширші межі. Влада гетьмана поширювалася на колишні Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, а також на частину Волинського, Подільського та південь Білорусії.
Отже, під час національно-визвольної війни середини XVII ст. Гетьманщина - нова українська держава - склалася і функціонувала фактично в уже завершеному вигляді. Розвиваючи елементи національної державності, започатковані Запорозькою Січчю, Б. Хмельницький створював Українську козацько-селянську республіку з явними ознаками демократичного устрою. Проте виразні основи республікансько-конституційного ладу в тій історичній обстановці, за складного воєнно-політичного становища Гетьманщини не могли розвинутися у струнку представницьку систему від різних станів суспільства. Формуванню держави буржуазного типу не сприяло збереження земельних володінь та надання державним посадовцям маєтностей замість грошової оплати. Велика історична заслуга Б. Хмельницького полягала в тому, що він визначив перспективи розвитку гетьманської держави - Війська Запорозького у межах українських етнічних земель.
Переяславська рада та її соціально - політичні наслідки.
Березневі статті (1654р)
У ході українсько-польської війни Б. Хмельницький зрозумів, що без реальної сторонньої допомоги український народ не зможе вирватися з чужого ярма. Особливі надії він покладав на об'єднання з Росією, що було продиктоване спільністю історії, етнічною близькістю двох народів, православним віросповіданням і т. ін.
Уже під кінець визвольної війни відносини між Україною і Московією зміцнилися, оскільки ідея об'єднання двох слов'янських держав для боротьби проти спільних ворогів імпонувала обом народам. 1 жовтня 1653 р. у Москві царський уряд скликав Земський собор, на якому крім бояр були присутні представники дворянства, купецтва, царські чиновники, представники міст, селянства та стрільців. Усі учасники, опитані за окремими станами суспільства, висловилися за те, щоб "під руку" царя "гетьмана Б. Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами та землями прийняти".
Згідно із цим одностайним рішенням восени на Україну було послане представницьке московське посольство на чолі з боярином В. Бутурліним у супроводі представників різних родів військ: стрільців, рейтарів та ін. До Києва посольство прибуло під новий рік.
Тим часом у Переяславі Б. Хмельницький 8(18) січня 1654 р. скликав раду генеральної старшини та представників усіх полків. На закритому засіданні прийняли рішення про приєднання до Росії. Того ж дня були скликані жителі Переяслава і козаки на майдан, де Б. Хмельницький у своєму виступі доводив необхідність державного союзу з Москвою. Присутні схвально прийняли рішення Переяславської ради, і козацька старшина у присутності російських послів у місцевій церкві склала присягу на вірність російському цареві.
Упродовж січня-березня 1654р. московські посланці приймали присягу у 177 населених пунктах України. Ця процедура, за деякими винятками, пройшла без ексцесів, населення присягало добровільно.
Одночасно козацька старшина виробляла умови державного статусу Гетьманщини у складі Російської держави. Вироблені в Чигирині прохання і пропозиції включали 23 пункти, які в Москві на високому урядовому рівні узгоджувалися з представниками від України. Українське посольство очолювали генеральний суддя С. Зарудний і переяславський полковник П. Тетеря. Центральною ідеєю створюваного документа було збереження та розширення української автономії.
Після двотижневих переговорів сторони прийняли компромісний варіант, який увійшов в історію під назвою "березневих статей". Згідно з ними Гетьманщина зберігала республіканську форму правління, пол-ково-сотенний територіально-адміністративний устрій, нову систему соціально-економічних відносин, повну незалежність у проведенні внутрішньої політики. За козацтвом були закріплені великі права та привілеї. Його реєстр збільшився до 60 тисяч, декларувалася недоторканість козацьких земель і маєтків та порядок їх успадкування. Військо Запорозьке зберігало право обирати гетьмана тощо.
Разом з тим окремі статті дещо обмежували суверенітет Гетьманщини.
Фіскальна політика хоч і здійснювалася місцевими чиновниками, але під
контролем російської сторони. Заборонялися також дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом. У Москві не підтримали також намагання митрополита С. Косова зберегти канонічну залежність Київської метрополії від Константинополя.
Московська держава зобов'язувалася направити свої збройні сили проти польської армії під Смоленськ (т1оді він належав Польщі), обороняти українську територію від нападів татар, узяти на себе матеріальне утримання Кодака тощо.
Упродовж багатьох десятиліть не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславської угоди та її наслідків для українського народу. Одні називали "березневі статті" унією двох держав, інші - угодою про васальну залежність, треті - військовим союзом, четверті - актом возз'єднання двох слов'янських братніх народів.
Незалежно від того, якій точці зору віддавати перевагу, цілком очевидно, що обидві сторони при укладений угоди вбачали в ній ефективний засіб для реалізації власних планів. Москва хотіла зміцнити свою могутність у боротьбі проти Речі Посполитої та Кримського ханства шляхом відвоювання своїх земель та виходом до Чорного моря. Очевидно, ставилося за мету перетворення "часткової залежності України на цілковиту. Чигирин хотів використати Росію як важіль у боротьбі за досягнення повної незалежності від Польщі та зміцнення власної держави.
Завдяки Переяславській угоді український народ одержав великий імпульс економічного, політичного і і культурного розвитку. Відбулося, хоч і тимчасове, об'єднання територій, заселених українським етносом. Почав складатися загальнонаціональний український ринок, що увійшов потім до всеросійського ринку з його практично необмеженими можливостями.
Великий вплив російсько-українська угода мала на розвиток духовного життя обох народів. Національних ознак набувала культура, побут, мистецтво українського народу, який збагачувався спілкуванням з російським та іншими народами. Проте російська культура, що перетворювалася на культуру великої нації, почала коригувати культурні процеси в Україні, посилювалася русифікація на українських землях.
Отже, прийняття угоди зумовлювалося необхідністю збереження автономії новоутвореної Гетьманської "держави. За умовами "березневих статей", вона дістала реальну і досить широку автономію. Разом з тим в альянсі монархічної держави та республіки закладалися реальні суперечності і нерівність держав. У подальшому недалекоглядна політика царського уряду Росії та боротьба за владу старшинських угруповань України завадили повному здійсненню сподівань українського народу, який у цілому схвалив рішення Переяславської ради 1654р.
|
