Ілько Борщаx. Рене Мартель. Іван Мазепа

Г е т ь м а н и У к р а ї н и

Іван Мазепа
Ілько Борщаx. Рене Мартель

ГЕТЬМАН
Розділ другий

Арабський архидіяк Павло Алепський відвідав Україну та Московщину, коли Мазепа був іще юнаком. У своїх "Споминах" пише він, що дуже здивувався" побачивши на Україні "стільки дітвори у школах". "Хоча я і чужинець, а таки не почував себе там на чужині". Коли ж доїжджав він до Москви, зараз серце йому стискається, його душа "почуває себе пригніченою", бо "у цій країні ніхто навіть трохи не може почувати себе свобідним".

Бідного православного араба, що вибрався до Східної Європи збирати на церкву, приймають там так холодно, що він хоче якомога скорше знову перейти український кордон. "Наші душі, - пише він,- затремтіли радощами та потіхою, наші серця відчинились і ми подякували Всевишньому, бо хто хоче скоротити своє життя на п'ятнадцять літ, нехай їде до москалів". У козацькій країні він віднайшов чар життя, свободу та цивілізацію...

Мазепа є представником київського духа, європейської культури, основаної на латині, науці, а також на духові лицарства, яке вище всього ставить людську гідність. Між козаками всі були рівні і всі становища виборні. Московська цивілізація погорджує наукою, нехтує лицарством; усі від найбільшого боярина до найскромнішого мужика - то царські "раби". Що вже й казати про дикі, грубі розривки, про загальне п'янство, про закони, топтані ногами!

Яка з тих двох культур мала взяти верх? Про це рішила Полтава, і Мазепа мусив відступити місце Петрові.

Та яким робом цар міг з'європеїзувати Москву? Чи звернувся він до західних учених? Тільки у невеличкій мірі. Він мусив шукати помочі у київській культурі, у тих усіх духовних і учених, що колись гуртувались довкола Мазепи. Науку та культуру принесли Москві українці з Києва.

Люї Паріс з'ясував цю правду, коли у 1834 році писав: "Між старою Русю Ярослава з Києва, княжою та лицарською, дуже подібною до решти Європи і Московщиною, азійською та деспотичною, ледви визволеною з монгольського ярма, існує безодня".

Цієї безодні не засипали при кінці XVII віку. Москві, як колись Римові, трапилось чудо: Graecia capta ferum victorem cepit...

11 листопада 1699 Петро І і польський король Август Саський зійшлися біля Москви у селі Преображенское і там підписали трактат, до якого небавом пристав теж данський король. Дуже молодий вік нового шведського короля Карпа XII, і звістки про його повне безсилля сприяли найсміливішим планам поділу земель. Польща бажала собі Лівонії та Естонії, Росія, придбавши Інгрію та Карелію, могла нарешті дістати це віддавна бажане вікно, яке Петро бачив над Азовським морем.

Україні загрожувала насильна війна проти Швеції. Такі вигляди не дуже їй подобались. Цим разом наростав уже конфлікт не з Кримом, Туреччиною або Польщею. Між Швецією і Україною існували традиційні взаємини дружби. Густав Адольф хотів познайомитись із нею ближче, Карло Х був вірним союзником Хмельницького і виявив себе лояльнішим, ніж московський цар.

Щоб добре зрозуміти союз Швеції з Україною, Мазепи з Карлом XII у 1708 р., треба завернути 50 літ до першого союзу Хмельницького з Карлом X. Аналогія обставин незвичайна. Коли невдовзі після переяславського договору цар наблизився до поляків, Україна шукала дружби із Швецією. Лютеранська Швеція, неприязна папі, була одночасно ворогом Варшави та Москви, її далеке географічне положення не дозволяло їй на завойовницькі ідеї. Для України це був ідеальний союзник і на кілька літ перед смертю Хмельницького вона ввійшла з нею у порозуміння. Варт звернути увагу на такий факт:

під час переговорів шведські амбасадори остерігали гетьмана проти всякої спроби зближення з царем, бо "Москва, - казали вони, - деспотична держава, не зможе потурати поруч себе існуванню вільного народу".

Метою союзу, до якого пристала теж Трансильванія, був поділ Польщі. Швеція застерігала собі балтійські провінції. Україна мала зібрати всі етнографічні українські землі аж до Вісли, "скрізь, де говорять українською мовою і де панує православна віра". Крім цього, вона мала збільшитись смугою білоруських земель, що мали їй забезпечити зв'язок із Швецією через балтійські краї.

Цього проекту не здійснили, бо Карло Х помер передчасно, але козацька дипломатія ніколи не тратила надії, що колись можна буде його відновити. І ось так Україна, хоча ніхто її не питав, стояла перед війною, яку треба було вести у далекій країні з дружнім народом. Що більше: на підставі договору між Україною і Москвою українських військ не вільно було вживати поза межами батьківщини, а тут треба було воювати над берегами Балтійського моря.

У цьому зворотному моменті своєї історії Україна містила в собі давню Чернигівщину, Полтавщину. місто Київ (решта Київщини належала до поляків), частину Катеринославщини та Херсонщини. Ці дві останні творили Запоріжжя.

Україна мала свою адміністрацію, своє законодавство, свої суди, свої гроші, і головно армію, якою цар не міг розпоряджатись без згоди гетьмана. Ця 60000-на армія була всього на 10000 люда менша від московської.

Мазепа був сильно невдоволений початком війни. У 1700 р. Петро домагався від нього прислати йому 10000 козаків. Коли вони зібрались, прийшов протилежний наказ: військо непотрібне. Та ледви його розпустили, Петро знову хотів 12000 людей.

Козаки виїхали під командою Мазепиного сестрінка полковника Обидовського; коли вони підійшли до Пскова, почули, що Карло XII розбив москалів над Нарвою. Українці мусили завернути півколом, вислухавши лайки від своїх союзників, чому вони не приїхали їм помогти на час.

Та український народ зазнав іще більшої образи. Правобережжя займали поляки. Україна ніколи не могла погодитись із таким станом, який уважали тільки тимчасовим і насильно довершеним фактом. Саме цього Польща побоювалась. Коли вона стала союзником Петра, вона домагалась від нього затвердити її панування на Правобережжі. Тоді цар вислав одного із своїх дяків Михайлова, щоб поладнав цю справу з Мазепою.

Можемо уявити собі, що діялось у душі Мазепи, коли він вислухував справоздання секретаря, який запевнював його, що "великий цар у всіх справах щодо України не зробить нічого, не спитавши ради шляхетного та хороброго гетьмана".

Хоча Мазепа вмів майстерно скривати свої почування, цим разом він не вмів ними зовсім заволодіти.

"Небезпечна річ, - відповів він, - в'язатись із Польщею, це вже й давня приповідка каже: "Як довго світ буде світом... ".

Одначе у 1701 р. не прийшов іще мент, щоб зірвати з Росією; патріот заховався, на перший план виступив дипломат, і здавалось, що гетьман годиться на бажання Петра.

Небавом цар захотів нового корпусу проти шведів. Від'їхало п'ять полків під командою старого миргородського полковника Данила Апостола, героя віденської облоги і майбутнього українського гетьмана.

- Це шляхетна людина, - казав про нього Мазепа, - і найстарший полковник, який заслужив на пошану та любов цілої армії.

Козаки побили генерала Шліппенбаха, але Апостол, повідомляючи про цю перемогу Мазепу, жалувався, що москалі забрали його вояками захоплену добичу, ще й знущались над ними.

- Після цього, - казав він, - не можна вірити, щоб наші козаки, якщо їх не присилують, хотіли битись за царя.

Багато із них перейшло-таки зараз на шведський бік.

Військо, вернувшись на Україну, дало волю своїм почуванням. Воно обвинувачувало голосно Мазепу: - Що ж робить наш гетьман? Він приятель москалів тому, що дістав орден і за нас уже не дбає! Москалі хотять нашої загибелі.

І доходило до справжніх боїв між козаками і москалями. На базарах ішли бійки, і одного разу якийсь російський полковник крикнув скажений: "Годі, падлюки! Занадто довго підносите ви голову і гордо покивуєте своїм чубом! Тепер ми вже маємо вас!"

Народний гнів вибухав з усіх боків, і Мазепа добре звертає увагу на цей стихійний прояв волі народу. Він вибирає вчену тактику, може, аж надто вчену. Його емісари піддержують надалі серед народу обурення, а він щораз більше зазначує назовні свою вірність цареві. Ця подвійна гра мала свої користі та недостачі. Вона дозволяла гетьманові підготовлятись супокійно, але нетямуща маса, що звикла мішати у спільній ненависті імена Петра та Мазепи, здивується у відповідній хвилині, коли побачить рішення Мазепи; спантеличена вона вже не зможе зрозуміти як слід нового становища і не дасть збунтованому патріотові беззастережної підтримки, якої він від цієї маси сподівався. У цьому лежав глибокий корінь невдачі.

Рік 1704-й був повний несподіванок і подій. Карло XII наїхав на Польщу, де пани, вірні своїй найдавнішій традиції, зрадили свого короля Августа Саського. Петро для піддержки свого союзника наказав Мазепі зайняти українські землі під Польщею. Гетьман віддавна ждав цього рішення.
Могутня українська армія, якою командував сам Мазепа, перейшла Дніпро і ввійшла на українську територію, приналежну до Польщі, де віддавна не бачили українського гетьмана!

Найславнішим провідником козаків, по тому боці, був хвастівський полковник Семен Палій. Як довго Польща вела війну з турками, вона прийняла з вдячністю поміч нових козаків під проводом Палія для свого короля Яна Собеського.

Але історія повторяється. Коли тільки небезпека минула, знову магнати та їх речники разом із католицьким духовенством почали появлятись на козацьких землях. Тоді відношення козацької старшини до Польщі почало псуватись. Палій мав потайне порозуміння з Мазепою і зберігав для нього ці землі під Польщею. Мазепа як союзник Москви віддавна не мав ніякої свободи у своїй діяльності і мусив задовольнятись тим, що заохочував нишком Палія.

Палій у перших роках XVIII в. ходив разом зі своїми сотниками за зброю проти Польщі і розбив польське військо. Він відновляв традицію Хмельницького. Польща, розшматована Августом Саським і Карлом XII, не мала сил боронитись, Київщина, Волинь і Поділля збунтувались. Козаки, селяни, а навіть українські верхи, зробили повстання; стали нищити шляхту та жидів.

Мазепа ще раз опинився на півдорозі між своєю лояльністю супроти Москви і своїми симпатіями українського патріота. Як усі його земляки, він бажав собі успіху повстання на українських землях під Польщею, добачаючи в цьому виїмкову нагоду, щоб з'єднати весь народ. Та з другого боку цар домагався висилки війська на підмогу полякам у боротьбі з Палієм. Гетьман найшов спосіб, як погодити такі суперечні інтереси: він написав до Палія, щоб цей пробував погодитись із поляками і потайки помагав йому.

Але Польщі вдалось задушити повстання. Після цього прийшли жорстокі репресії, від яких гинуло тисячами населення. Тільки Палієві вдалося окопатись в околиці Білої Церкви.

Цар прохав Мазепу, щоб він переконав Палія, нехай піддасться Польщі. Цим разом гетьман відмовився і гордо відповів Петрові: "Не можу взяти на себе такого гріха і переконувати Палія і Самуся (* Богуславський полковник.), щоб вони самі пішли в ярмо. Я ж не можу дати їм забезпеки, що їм дарують життя".
Тоді цар дав сам Палієві наказ, щоб піддався полякам. У той час Мазепа ввійшов з цілою своєю армією до Польщі, щоб піддержати Августа Саського проти магнатів, які почали його покидати у користь Станіслава Лещинського, що віднедавна сидів на престолі з ласки Карла XII.

Мазепі вже нікуди було вибирати, чи за Палієм, чи проти нього. Сама особа провідника бунту сходила тут на другий план; по суті тут ішло про те, щоб використати виїмково сприятливі обставини для з'єднання українських земель, що були під Польщею. Мазепа ввійшов на ці землі за згодою Августа Саського; але рішив, що більше із них не відступить. Треба було зробити "диверсію", відвернути гнів царя і поляків, одним словом: треба було знайти якусь жертву. Як справжній учень Макіявеля, Мазепа не завагався і рішив пожертвувати для цієї мети Палієм.

Палій часто відвідував гетьмана, який завсіди приймав його якнайкраще. 1 серпня 1704 р. він прийшов до головної квартири Мазепи у Бердичеві. Його прийняли бенкетом, під час якого добре випили, а вночі, коли він міцно заснув, його схопили, вивезли до Батурина, звідки вислали до Москви. Палія заслали на Сибір.

Мазепа зайняв Білу Церкву і заволодів усією територією. Поляки, що самі його прикликали, не могли протестувати, бо він освободив їх від Палія. Але народна пісня зрозуміла із цього політичного успіху тільки моральний чи пак мало моральний сенс і станула на боці Палія, як народного героя. А втім, його несподіване арештування принесло українській державі всю Київщину, і він був тільки руїнницькою силою в Україні.

Цар, побачивши, що Мазепа його обдурив, не забув за відплату: тепер він передав його у розпорядження Августа Саського. Для Мазепи була це смертельна образа: він, герой двадцяти трьох походів, мав би служити під королем, славним хіба своїми гулянками та невдачами! Він мав би віддати одну з найкращих європейських армій на поталу паяца, якого навіть власний народ покинув! А все ж Мазепа не виявив своїх почувань і надалі хитрував, рішений продовжувати свою політику у щораз рішучіше українському дусі.

Події принесли йому перше задоволення. Август і цар звернулись до нього із проханням, коли вій був на Волині із 30-тисячною армією, щоб покарав польських магнатів, збунтованих проти свого законного володаря. Мазепа відплатився їм добре за всі давні кривди українського народу.

21 жовтня в'їхав він тріумфально до своєї столиці Батурина, залишаючи на Волині залоги для забезпеки краю. Була це прибрана форма анексії.

У Батурині застав Мазепа Апостола, що воював із Петром проти шведів. Старий полковник і його козаки були обурені поведінкою москалів; чужинні генерали на службі Петра помітували українцями, били їх і не вагались вішати. У Познані москалі та саксонці позабирали козакам коні, а польські старшини ганьбили козаків останніми словами. Магнати погрожували: "Нарешті маємо вас у своїх руках"...
Чутки про цей стан ішли по Україні, і Мазепа тішився, що вони допомагають його планам. Гетьман скривав своє вдоволення і писав іще до царя, що його обурює невдоволення козаків. Петро надалі вважав його своїм найповнішим союзником. Коли Мазепа з початку 1705 р. склав йому візиту у Москві, цар прийняв його як правдивого володаря.

Цього ж року весною гетьман удруге рушив зі своєю армією на Волинь і Поділля буцімто, щоб допомогти польському королеві в його конфлікті з його васалами, а в дійсності, щоб в тій околиці закріпити свою владу. Одночасно, щоб випередити скарги Августа Саського, він написав до царя, що "поляки це не його приятелі і що він почуває себе як ягня серед стада вовків". Мазепа, зайнявши Волинь і Поділля, здійснив ще один із суттєвих пунктів національної програми. Одночасно через своїх агентів знав він, що діється у Варшаві; цар усе ще довіряв йому і слухав його рад.

З вересня 1705 р. проголосили польським королем Станіслава Лєщинського. Мазепа залишився на Волині та Поділлі, щоб тим певніше зберегти ці землі для свого доброго приятеля Августа Саського.

У місяці жовтні польський шляхтич вольський, висланий королем Станіславом, привіз Мазепі проект союзу, в офіціальній формі підписаний польським королем і канцлером, з дуже корисними умовами. Та гетьман не вірив у добру волю Станіслава Лєщинського. Вольського взяли на тортури, а потім вислали до Москви з листом до царя, де Мазепа запевняв царя Петра І, що він "залишиться непохитним як гранітна скала супроти всіх спокус".

Тим часом до головної гетьманської квартири приїхав полковник Горленко, один із найбільше шанованих провідників Козацтва. Він командував біля Гродна одним допоміжним корпусом, якого частина стояла і в Ризі. Він склав обвинувачення проти москалів, що їхні старшини поводилися з козаками нахабно, що вони навіть украли його коня...

Цар рішив вислати козаків до Пруссії, щоб там зробити з них "драгунів", а це було страшним замахом на найдорожчі їхні права та вільний військовий устрій. Горленко закінчив свою промову вигуком: "Пане гетьмане, ти, що нами проводиш, що ти думаєш про це все?"
Мазепа вперше виявив полковникам свою думку: "От яка нагорода за нашу службу! - казав він гірко. -Ах, як я хотів би, щоб хтось інший був на моєму місці. Який я дурень, що відкинув пропозиції Станіслава!"
Більше він не сказав, але мету свою осягнув: полковники зрозуміли, що гетьман має чуле серце на їхні скарги і що він живо відчув образу свого народу.

Між Карпом XII і Мазепою почались переговори. їхні подробиці для нас недоступні, бо шведські архіви згоріли у Полтаві, і оба володарі з незвичайною обережністю, у найбільшій тайні вели справу.

У цьому часі Мазепу запрохали на хресного батька внучки княжної Дольської. Ця польська дама, давня приятелька Мазепи, була дуже інтелігентна і, хоча уже в літах, досить приваблива. Мазепа найшов у ній гідного спільника. Після довгих конференцій вони накреслили план діяльності.

Зима 1705/6 р. була для Петра виїмково сувора. Шведи зайняли всю Литву, цар взивав Мазепу до Мінська: там застав його шифрований лист від Дольської. Був це мрачний, сумовитий, березневий день. Армія розташувалась посеред білоруських лісів і боліт. Мазепа проходжувався зі своїм вірним Орликом самотньою незримою дорогою. Якийсь чернець вийшов обом назустріч, добув із згортків своєї одежі звиток і вручив його Мазепі* Гетьман передав його Орликові, щоб прочитав.

34-літнІй Орлик був тоді козацьким генеральним писарем і, може, єдиною людиною, до якої Мазепа мав довір'я. Він виховав його на свою подобу, годуючи улюбленим своїм автором Макіявелі, випробовував і розвивав невпинно. Зрештою, життя Орлика доказало, що Мазепа не помилявся, шануючи його більше, як кого-будь: Орлик залишився йому непохитно вірним, навіть тоді, коли Мазепа розпрощався зі світом, і він з побожною пошаною згадував свого "славного добродія", дарма що всі його нещастя мали свою причину у беззастережній службі Мазепиному ідеалові. Цей українець чеського походження - його рід виводився від баронів Цісарства з XII віку - мав глибоке почуття честі. Згодом Орлик мав між своїми друзями Карла XII і шведських достойників, кримського хана, французьких міністрів і дипломатів: кардинала Флері, Шовелена, Вільнева, амбасадорів цісаря і англійського короля.

Орлик відразу відчитав таємничий лист княжни Дольської. Вона повідомляла, що її післанець вже вернувся з двора, відомого гетьманові, і що один король пересилає йому лист. Ці умовлені знаки означали шведський двір і Карла XII. Мазепа стежив за грою обличчя Орлика, кажучи: - Дурна жінка! хоче покористуватись мною, щоб ошукати його Величність царя і щоб віддати йому Августа за Станіслава, що обіцяє допомагати нашим приятелям у боротьбі зі шведами. Я вже писав свого часу цареві, повідомляючи його про цю нісінитницю і він щиро з неї сміявся.

І Мазепа дивився пронизливо на вірного Орлика. Чи має він деякі сумніви щодо свого секретаря? Та Орлик не відповів нічого і вгорнув себе мовчанкою, що задовольнила його пана.

Весною Мазепа вернувся до Батурина. У червні мав цар приїхати до Києва. Гетьман виїхав до нього, хоча часто нарікав у своїх листах до канцлера Головкіна, що його мучить подагра. Як бачимо, він незабаром по-мистецьки використав ту буцімто свою недугу.

Електронна бібліотека КУП. Лабораторія ЦДН

Сайт управляется системой uCoz