Ілько Борщах, Рене Мартель. Іван Мазепа. РОЗГРОМ 2

Г е т ь м а н и У к р а ї н и

Іван Мазепа.
Ілько Борщах. Рене Мартель

РОЗГРОМ
розділ другий

Запорожці спасали втікачів, навчаючи їх, як мають переправлятись через ріку: люди верхи тримались грив коней, які йшли вплав. Для короля та його дружини побудували пороми. Тому, що попередні линви були знищені, козаки мусили придумати дотепний спосіб, як тягнути ці прихапцем збудовані пороми. Вони прив'язали свої коні до понтонів мотузками, які тримали самі руками або зубами і так тягнули пороми. Переправа через Дніпро скінчилась десь опівночі.

Мазепа переправився через ріку з кількома особами із своєї дружини, кількома жінками та двома боченятами золота. Повіз Карла XII поставили на кілька човнів, сполучених разом. Заки король покинув берег, Лєвенгавпт підійшов до нього зі словами:

- Ваша високосте! Я бідна людина. Коли зі мною трапиться якесь нещастя, не забувайте за мою рідню.

І старий генерал поцілував короля у руку.

Армія Лєвенгавпта відпочивала на берегах Дніпра аж до світанку. Військо Меншикова появилось із першим сонячним промінням; було їх 10000 піхотинців і кінних, що майже падали від утоми, бо погоня не була легка. Шведи, не маючи точних розпоряджень, не знали, на що рішатись. Лєвенгавпт хотів виграти трохи часу, щоб Карло XII міг від'їхати вперед і тому вислав послів до Меншикова з пропозицією якогось порозуміння. Між шведами не лишилось більш 7000 здорових людей, решта - це були недужі або ранені.

Тоді можна було побачити єдину у своїм роді сцену з історії всесвітньої війни. Головний полководець Лєвенгавпт зібрав своїх полковників і казав їм звернутись із запитом до поодиноких відділів, чи вояки почувають себе у спромозі воювати далі; зразкова шведська армія заслужила собі на таку форму пошани. Три полки заявили, що хотять змагатись до смерті; одна сотня була навіть ображена, бо коли її комендант підійшов до неї, вояки лежали на землі, читаючи Біблію.

- Чому нині звертаються до нас із таким запитом? - відповідали вояки, - давніше казали нам "уперед!", і ми йшли...

Але інші частини охляли і вагались, почуваючи, що виснажені; дисципліна серед них слабла...

Меншиков настоював на тому, щоб дістати якнайхутчішу відповідь. Лєвенгавпт затягав розмову аж до полудня, а потім, переконаний, що королеві не загрожує вже небезпека, піддався. Умови цієї піддачі були тяжкі для шведів і ще тяжчі для козаків, яким москалі відмовляли права виступати у характері рівнорядних противників. Козаків виключали від умов капітуляції; Лєвенгавпт негідно відрікся своїх товаришів зброї.

Нашим землякам залишались хвилі Дніпра, бо вони воліли йти майже на певну смерть, ніж на муки; тільки нечисленним удалось перебратись на другий беріг. Московське військо йшло швидко вперед і взяло ще у полон 500 запорожців, які згинули на страшних муках за наказом царя, що тим часом під'їхав до Переволочної. "французька Газета" писала 21 вересня 1709 р.: "Немилосердний цар був спрагнений української крові".

З черги російська кіннота переправилась через Дніпро, здоганяти переможених володарів. Карло XII і Мазепа втікали вже тоді верхи дикими полями.

Як далеко можна було сягнути зором, скрізь простягався безмежний одноманітний степ: люди й звірята щезали зовсім у високому лісі зілля, де кожний слід вкривали трави, що зачинялись за ними, як мур поза караваною. На овиді ні диму, ні найменшого знаку, який стверджував би, що там ворухаються живі істоти, - замість деревини глибоке море рістні з численною дичиною. Міста і села щезли під час великої руїни. Мазепа, який добре знав ті широкі простори, став провідником невеличкого війська, і, прямуючи щораз більше на південний схід, пірнув у цьому степовому прилісі. Коні знайшли там багато паші, але люди, що були приневолені жити тільки з ловів, мусили обережно поводитись із своїми харчами. Карло XII, який завсіди ставав прикладом для інших, задовольнявся невеличкою пайкою вівсяної каші.

Втікачі спасли себе. Коли гетьман мав уже щодо цього певність, відчув, що сили його покидають і сів на віз з одною землячкою, яка його доглядала. Фізично він почував себе щораз слабше, зберігаючи при цьому всі сили свого незвичайного інтелекту. Його ясна пам'ять давала йому змогу вести своїх товаришів певною ходою крізь відомі йому степи, якими він ширяв стільки разів під час своїх боїв із бусурманами; на цих просторах він придбав собі славу зі зброєю в руках і їм завдячував своє гетьманське становище.

Втікачі їхали верхи весь день під небом, що пекло вогнем. Під вечір зупинились вони над якимсь баговинням, де вояки сподівались втишити свою смагу, що пекла їх, але цей водостій був теплий, недобрий, і вони не могли з нього пити. Навіть не розгнуздуючи коней, недовго тут відпочивали.

На другий день спека стала ще більша; шведи, як люди півночі, що мало звикли до такого підсоння, душились і йшли вперед з великим зусиллям. Уполудне зупинились. Харчів більш не було. Козаки позабивали непотрібних або втомлених коней і почали сушити на сонці їх м'ясо. Для шведів напівсире м'ясо було осоружною стравою і хоча голод їм дошкулював, вони не хотіли його і торкнутись. Відпочивши три години, пішли далі і так ішли до півночі.

На третій день цієї мандрівки, 14 липня, коли довше зупинились на відпочинок, могли дещо полювати. Дичини було багато: зайців, диких кіз, дрохв, дроздів і перепелиць. Хронікарі з того часу

оповідають, що трава була там така висока, що дикі кози блукали немовби в лісі і така густа, що козаки могли ловити їх руками. Шведи теж почали полювати, але не мали набоїв і не знали, як пекти застрілену дичину. Наші помагали їм і вчили їх розкладати вогонь із навозу і сухого сіна.

На другий день щаслива зустріч трохи розважила втікачів. Вони надибали в дорозі чумацьку валку, що везла сіль з Брацлавщини. Козаки зареквізували сіль і коні, щоб не полишити їх москалям.

Російської армії все ще не було видко, вона не знала степових доріг і серед невідомої території посувалась дуже поволі, лякаючись засідок.

Мазепа, якого здоров'я трохи поправилось, розглянувся поважно по околиці і на підставі зібраних познак рішив, скільки вони пройшли вже дороги. Це була половина віддалі між Дніпром і Богом, що був тодішнім кордоном із Туреччиною.

Оба володарі послали вперед генерала Понятовського, посла Станіслава Лєщинського при Карлі XII, королівського секретаря Клінковстрема і одного козацького старшину. Цим делегатам доручили вони доїхати до очаківського паші, про якого гетьман казав: "Це один з моїх давніх приятелів, він зробить усе для мене"; вони мали просити його, щоб приготовив човни, якими можна би переправитися через Бог.

Понятовський під проводом одного старого козака, що добре знав усі степові дороги, швидко доїхав до Богу, через який переправився човном. Один турецький невільник, що розумів французьку мову, подбав за коня для нього і генерал приїхав цього ж вечора до Очакова. Була вже ніч, і хоча він дуже настоював, паша не прийняв його, аж на другий день уранці.

Як справжній урядовець, обережний по вдачі і звичці, він виявив для переможеного Мазепи багато менше дружби, ніж для колишнього могутнього гетьмана, якого боявся, коли ще той гетьман у Батурині казав не раз днями ждати його висланцям, заки прийняв їх у себе. Паша домагався 5000 дукатів за 5 човнів, що забезпечили б союзникам перехід через Бог. Понятовський іще раз переїхав ту саму дорогу, вернувшись до Карпа й Мазепи.

Тим часом очаківський паша вислав до Бендер до головного коменданта своєї армії вістуна з нечуваною звісткою: непереможний король, "лев півночі", великий гетьман, страховище окраїн Оттоманської імперії – переможені!

З Бендер виїхали негайно до Константинополя вибрані кур'єри, і п'ять днів пізніше маркіз де Ферріоль, амбасадор Його Християнської Величності на турецькім дворі, повідомляв Людовика XIV, що шведський король, побитий на Україні, прибув з гетьманом Мазепою і його козаками до Очакова. Його справоздання кінчилось такими словами: "Ось, ваша величносте, велика подія, за якою прийдуть ще більші".

Шведи й українці йшли далі вперед. Вони минули Інгул і 17 липня вранці дійшли до Богу. Ріка на кілька миль від свого гирла широка приблизно на півтреті кілометра. Появились турецькі човни. На них були всілякого роду харчі: барани, курки, хліб, коріння, грецькі і кримські вина. Шведи й українці, що гинули з голоду, побивались за цими харчами і платили турецьким і грецьким купцям, привабленим сюди такою нагодою, казкові суми.

Становище стало небавком ще критичніше. Очаківський паша, пригадавши собі, що його "добрий і дорогий друг Мазепа" під час воєн з Україною побив його кілька разів болюче у бою, не хотів пропустити нагоди до помсти.

Він вислав тільки один човен для шведського короля і для Мазепи, заявляючи, що без офіціального дозволу султана війська перевести не може. За той час наближалася російська кіннота. Володарі висилали до паші вістуна за вістуном, але турок лишився непохитним. Уже тоді казали, що москалі його підкупили.

19 липня шведи покористувалися човнами, які привезли їм харчі; вони заплатили їх власникам більшу частину того золота, що везли із собою. Карло XII, Мазепа, їхня дружина і шведські генерали зайняли місця на великім човні, де керманичами були запорожці. Козаки переходили ріку вплав, тримаючися кінських хвостів.

Паша своєю зрадою спричинив смерть якої тисячки шведів, які, залишившись на лівім березі Богу, попали в московські руки; багато із тих лицарів потонуло, коли пробувало з кіньми переплисти ріку. Полонених відіслали до Переволочної. Козаки, що не могли йти за Мазепою, заховались у степу, де москалі не мали сміливості їх здоганяти і приєднались до гетьмана в іншому місці, переправившись через Бог.

Карло XII і Мазепа розташувались головною квартирою у двох милях від Очакова, бо король, обурений нелояльністю паші, не хотів ввійти до міста. Гетьман вибрав на табір вигідне місце недалеко озерця Аджіголь, де колись козаки під час своїх нападів ховали свої човни перед турецькими стежами, які перепливали Чорне море близько Дніпрового гирла.

Карло XII і Мазепа вислали до султана амбасадора Найгебавера та козацького старшину з проханням захистити їх у своїй державі і зі скаргою на очаківського пашу. Султан майже негайно звільнив пашу з його становища.

Цього самого дня Клінковстрем і один козацький старшина виїхали до кримського хана: шведсько-український союз можна було ще зміцнити порозумінням із турками та татарами.

Невеличка армія вибралась у похід через дніпровський лиман під пекучим сонцем серед степу, висушеного спекою. Час минав: 26 липня шведи зупинилися в місці, де нині знаходиться Одеса і завернули на північ. 31 липня розташувались табором у Кучургані, і 1 серпня побачили на овиді оборонні вали Бендер. Втікаючи витратили тиждень на тих сто кілометрів, що відділяли Очаків від Бендер, і ветерани шведських воєн казали, що від 15 літ не знали такого важкого переходу.

У Бендерах ждав на Карла XII посол від царя. Він пропонував йому мир, але домагався голови Мазепи. Дуже погано знали цього короля ті, що вважали його здібним до такої підлоти; він відкинув із обуренням пропозиції Петра.

Ненависть царя до гетьмана не знала меж. Той сам, що вкинув до в'язниці свою жінку і свою сестру, що мучив і знущався над жіноцтвом і дітворою і пізніше видав навіть на муки власного сина, хотів власними руками роздерти Мазепу; на саму Думку про його бунт він діставав приступи скаженості, яка наводила страх на його оточення.

У той час, як Мазепа зі шведським королем відступали щораз далі, нагадуючи цим відступ славних 10000 греків, серед голоду і інших невигод, царська дипломатія шукала завзятуще способів, як знищити бунтаря. Вона поробила заходи в Константинополі, щоб Мазепу видали в руки ката. Російський амбасадор передав великому візирові власноручний лист Петра, який домагався видачі Мазепи. Що більше: цар, хоча який був скупий, не завагався запропонувати великому муфтієві 300000 талярів, величезні гроші на ці часи, якщо він згодиться допомогти йому в тій справі.

Висланий з Очакова посол Карла XII Найгебавер, почувши про цю небезпеку, починає діяти. Він передає великому візирові меморіал, де заявляє, що "козаки не є підданими царя, бо тільки прийняли його дуже далеку опіку; тому-то вони мали повне право виступити збройне проти гнету, який зовсім не скривав свого наміру, щоб знищити козацькі вольності".
Швидко після цього виступає другий оборонець, що мав у Туреччині всевладний вплив: сам французький король. Його амбасадор маркіз де Ферріоль, "віце-султан", справжній амбасадор, дістає від державного секретаря закордонних справ де Торсі ноту, яку має передати Порті. У ній читаємо: "Його Християнська Високість бере собі дуже до серця прикре становище шведського короля і козаків. Не було б гідне такого Володаря, як Ти, Високий Пане, видати Мазепу цареві". Ферріоль дістав доручення вжити у цій справі відповідних заходів.

Де Торсі, якого ім'я славно записане на сторінках французької дипломатії, виходив тут із політичних мотивів великої ваги. Державний секретар, який під час перших 5 місяців того самого 1709 р. боронив з такою гідністю у Газі знесилену Францію проти найсильнішого союзу переможців - Євгенія Савойського, Марльбору, Гайнзюса і Великого Пенсіонарія Голландії розумів всю вагу турецької диверсії, зверненої проти Росії, союзниці імператора.

Коли Мазепа доїхав до Бендер, не знав про ці переговори. Турецький генерал-губернатор, уже повідомлений про рішення султана, прийняв його як-найщиріше з усіма королівськими почестями. Він повідомив його теж про московські домагання, впевнивши, що не потребує нічого лякатися: він у гостях великого султана, і сам падишах наказав пильнувати його і добре з ним поводитися, тому, що мав для нього велику пошану.

Гетьман мав забагато досвіду, щоб прийняти всі ті новини без застережень. Він знав добре, яку велику вагу мають у Константинополі гроші, знав турецькі звичаї... султан міг змінити свою думку і зрештою був далеко від Бендер. Чи можна було вірити словам його представника?

Ці думи, повні остраху, налягали щораз важче на душу гетьмана і підривали останні його сили, так уже захитані останнім страшним відступом. Він відчував, що коли його мрія розвіялась, життя втікає від нього. Він збирав усі сили і зосередив усю свою енергію на останнє зусилля, щоб видерти із рук московських катів найкращий квіт українського народу. Недалеко було вже від хвилини, коли він хотів передати зі своїх непевних рук провідний смолоскип молодшим; він хотів спасти свого союзника, шляхетного лицаря Карла XII, щоб не зазнав ганьби полону і зустрічі з диким хижаком, сплямленим людською кров'ю, Петром... Від 1 серпня, дня, коли Мазепа приїхав до Бендер, аж до дня його смерті, маємо скупі і неповні звістки. Гетьман зачинився у своїм домі у Варниці, на передмісті Бендер, і там поволі догоряв. Він приймав тільки вряди-годи відвідини Карла XII, який щодня посилав до нього за новинами. Войнаровський, що мешкав у сусідній кімнаті, дбав за останні хвилини його життя. Орлик, що виїхав був до Ясс, щоб наладнати козацьку канцелярію, вернувся до Варниці і часто просиджував з гетьманом. Мазепа хотів зробити його спадкоємцем своєї ідеї і виконавцем своєї віри, передаючи йому свій політичний заповіт, щось наче духову місію, завдяки якій він мав стати провідником мазепинців.

При кінці вересня не було вже найменшого сумніву, що щораз слабше здоров'я гетьмана наближається до лиховісного кінця. Вислали окремого вістуна до Ясс, який привіз православного священика. Мазепа висповідався і поладнав усі свої справи.

Карла XII прохав він поручити йому якусь певну людину. Знаючи турецькі звичаї. Мазепа не хотів залишити їм ні свого майна, ні своїх паперів. 29 вересня високий шведський комісар Сольдан, знавець слов'янських мов, приїхав до Мазепи. Його спомини, збережені у Стокгольмських архівах, - це майже єдине джерело, яке маємо про останні хвилини гетьмана.

Мазепа на смертній постелі прийняв його з радістю, бо Сольдан у головнім штабі полагоджував завсіди, як джентельмен, усі практичні справи українців. Мазепа знайшов у собі ще енергію, щоб жартувати з ним на тему своєї долі, прирівнюючи її до долі Овідія, що вмирав у тих самих околицях у Томах.

А втім, оповідає Сольдан, гетьман, легко кепкуючи, стежив непевним оком за маленькою скринькою, повною паперів, що стояла при ньому. Петро все своє життя шукав за тим скарбом, не попавши на його слід, і історики теж не мали досі більше щастя. Перед гетьманським ліжком стояли дві бочілочки, повні дукатів, а з-під подушок старця визирали два мішочки з дорогоцінностями. Войнаровський у сусідній кімнаті ждав, щоб прибігти на кожний поклик.

Електронна бібліотека КУП. Лабораторія ЦДН КУП

Сайт управляется системой uCoz