Період історичного поступу Київської держави Руси від
середини VII до середини XII ст. був часом утвердження і зміцнення феодальних відносин, що припадає на часи
князювання династії Києвичів та перших Рюриковичів. Це був
час зростання вотчинного землеволодіння, появи численних
прошарків сільського та міського населення, час стабілізації
феодальних повинностей і розширення територіальних володінь.
Цей процес був закономірний, нічим не відрізнявся від
загальноєвропейського процесу. Проте він мав і свою специфіку,
яка й визначила подальшу відмінність історичної долі
східноєвропейських держав-князівств.
Передусім потрібно сказати про надзвичайно великі
територіальні межі Київської держави, яку вибудовували
київські князі, починаючи від Святослава. З'єднання різних за
соціальним рівнем та етнічно-культурним станом територій у
якусь міцну єдність було практично нездійсненне. Через те
панівна серед російських істориків-державників (С. Солов'йов,
К. Кавелін, Б. Чичерін) думка про державну централізацію в
епоху Київської Руси і в державі взагалі як основу єдино
правильного порядку в суспільстві не мають під собою належного історичного підґрунтя. Більше того, цей історіографічний
міф призвів до недооцінки федералістичної системи організації
суспільства, що, в свою чергу, викликало гальмування вивчення історії давньокиівськоі держави та й історичного процесу взагалі. Факти історичного буття Києво-руської держави
показують, що політична спільність київських володінь під егідою великих київських самовладців у великій мірі була
номінальною. Відомо, що підпорядковані Києву землі в'ятичів і радимичів, а також Полоцьк, Туров, Новгород на Волхові з
його численними п'ятинами, заселеними племенами угрофінського походження та ін., жили. своїм осібним етнічним і
суспільним життям, у київські справи практично не втручались, за винятком новгородської боярської верхівки, а
залежність від Києва обмежувалась сплатою данини. Щоправда, ситуація змінилась, коли ці землі стали суб'єктами політичної
власности окремих князів, які перетворили їх в об'єкти
державотворчих процесів.
Тож безмежні простори східноєвропейської рівнини,
колонізовані русичами, були слабко пов'язані між собою і
економічно, і політичне, слабо відчували і владу Києва. Але цей
величезний масив, заселений не лише слов'янським, а й
більшою мірою численними угрофінськими племенами, що
жили на приєднаних «сторонах» і ще стояли на нижчому
соціальному та культурному рівні від русичів, відтягував
матеріальні та людські ресурси від центрального державного
ядра Київської держави, а відтак зменшував його матеріальну
і військову силу. Жодна європейська держава не мала таких
умов для свого розширення, а через те процеси соціально-
економічного та культурного розвитку там ішли не в ширину,
а в глибину чи в вишину, зміцнюючи державну могуть країни.
На терені ж Києво-руської держави цей процес розвивався в
ширину, послаблюючи саму державу.
Важливою особливістю в соціально-політичному бутті
слов'янської держави в Подніпров'ї був іще один фактор —
розташування на межі між осілим землеробським і кочовим
населенням, що заселяло в основному азіатську частину
євроазійського материка. Це й ставило державність
слов'янського світу Подніпров'я під загрозу кочових навал, які
постійно вивергали азіатські глибини. Гуни, авари, хозари,
угри, печеніги, половці, а пізніше монголо-татарські орди
завдавали постійного нищення продуктивним силам східнослов'янського світу. Зникали, нищились гради, ремесла, торгівля,
розорані поля. І це в той час, коли країни західноєвропейського
регіону були зайняті лише своїми власними справами — за
спиною у східного слов'янства, що мусило постійно шукати
засобів для свого виживання.
Через те державно-політичні традиції східнослов'янського
регіону вироблялись у двох напрямках, як ми це бачили з
короткого огляду історичних подій у Київській державі від
часів Кия до Володимира Мономаха: передусім — це напрямок
на зв'язки з високоцивілізованими державами, і, найперше, із
Східно-Римською імперією — Візантією, а також напрямок до
степового кочового Сходу.
Можна з певністю сказати, що така ситуація збагачувала
історію східнослов'янського світу, виробляла різноманітніші
і гнучкіші форми управління й співіснування народів і
держав, які мимоволі являли собою більшою чи меншою
мірою симбіоз європеїзму та «азіатчини» (як любив
висловлюватись О. Герцен) і в економічному, і в
політичному, і в культурному плані. Проте в останній
період існування Київської Руси агресивність кочовиків
зруйнувала рівновагу між Сходом і Заходом, призвела
до господарської і культурної руйнації ядра держави. Ця
обставина сприяла політичному занепаду Києва, на що звернув увагу ще М. Костомаров.
Однак із певністю можна сказати, що подібне надбання історичного досвіду давалось величезною кров'ю і втратами усіх
народів Східної Європи, а передусім слов'янських, і що воно
(особливо це видно після монголо-татарського уярмлення) не
принесло умов для спокійного і багатшого життя. Здається,
ніби історія принесла в жертву східне слов'янство і поставила
його на сторожі Заходу як живу дамбу, об яку розбивались усі
оті кочові хвилі, що їх вивергав азіатський вулкан.
Київська Русь досягла у середині XII ст. значних вершин
цивілізації в найбільших центрах, пов'язаних із південно-
західними та західними регіонами. Торгівля, ремесла,
літописи, храми, гради Руси вражали тодішню Європу.
Найбільшим і найвеличнішим містом був Київ. За словами
Тітмара Мерзебурзького — у ньому в 1018 р. було понад 400
церков, а під час пожежі 1124 р. згоріло, каже літописець,
більше як 600 храмів. Після монголо-татарської навали на
Київ тут уціліло лише 5-6 монументальних споруд із більш
як 40; із 8 тис. дворів — збереглось лише 200, із 50 тис.
населення — вижило ледве чи 2 тис.
В XI—XIII ст. Київська Русь, яку з кінця XII ст. уже можемо
сміливо називати Україна-Русь (термін «країна», «край» в
розумінні держави дістав на цей час юридичного значення, бо
ним користуються літописці і для означення відособленого від
Києва Переяславського князівства, і для означення землі
Галицького князівства) починає розпадатись на самостійно
існуючі в політичному плані князівства-держави.
Зростання феодальних центрів, торгівлі, ремесел дають
силу для утвердження політичних та етнічних особливостей.
Північнослов'янський регіон разом із безмежними просторами
на чолі з Новгородом продовжує і далі розвивати свою
традиційну економіку з її вирішальним значенням торговоремісничих занять, а також і свій новгородський мовний
діалект, що витворив особливий «територіальний і мовний
континуум у зв'язку з тривалими контактами з прибалтійськофінським населенням».
Встановлена Олегом політична сув'язь між Києвом і Новго-
родом, яка ніколи не була тісною, скоріше — конфедеративною,
з сильними ознаками політичного суперництва в певні часи, —
зовсім зривається. Якщо раніше новгородські бояри «просили»
у київського князя старшого його сина — спадкоємця всієї
держави, щоб тим самим мати свого захисника, то з кінця вже
XI ст. вони «вводять» князя до себе, а часто й виганяють його,
забезпечуючи собі вічове самовладдя, в сучасному розумінні —
самовладдя «парламентської більшости». З кінця XIII ст. в
Новгороді утверджується новий юридичний статус, за яким
«новгородці в князях і посадниках вільні».
Щодо Полоцького князівства, то воно з часів Володимира
Хрестителя було виділене як спадщина Рогніди — першої
дитини сина Ізяслава. Відтоді там майже два століття правила
своя Полоцька династія Ізяславичів. Лише на короткий час
воно було підпорядковане Мономахом та його сином Мстисла-
вом Києву, але після смерті останнього знову вийшло з-під
влади Києва. Князівська влада тут була обмежена боярським
віче, яке використовувало князя як воєначальника і укладало
з ним «ряд» — угоду, за якою князеві виділялись функції лише
захисника князівства й оборонця від зовнішніх ворогів.
Полоцька земля, як і Новгородська, мають чимало спільного
у своїй політичній історії з поморськими слов'янами, де віче
бояр, жупанів, не допускало посилення самовладдя верховного
правителя.
На північно-східних володіннях Київської держави в XII ст.
вичленовується Ростово-Суздальська земля, яка була
підпорядкована ще в Х ст. Володимиром Великим. Це була
величезна територія, в основному заселена угро-фінськими
племенами — мордви, черемиси, мері, весі, муроми, а також
в'ятичами та радимичами, слов'янськими племенами, які, за
висловом літописця, походять «од ляхів».
Звернімо увагу на те, що цей регіон історично розвивався на
два століття пізніше, аніж район Подніпров'я. Колонізація
верхнього Поволжя, де з'явилось Ростове-Суздальське
володіння київських князів, не відразу привела до утворення
тут князівства, тобто певної політичної структури державного
управління. Відомий російський історик В. Ключевський
відносить цей час до XIII ст., зауважуючи, що ще в XII ст. цей
край був «більше інородний, аніж руський». Слушне його
твердження і про те, що витворювана тут нова місцева
етнічна спільність — великоросійська — не була наслідком
розвитку старих особливостей населення «центральної
середньодніпровської смуги», «а була справою нових
різноманітних впливів», які відбувалися в країні, що розташо-
вана «поза межами старої корінної Руси і в XII ст. була більш
інородним, аніж руським краєм». Історик справедливо вважає,
що наслідком руської колонізації Верхнього Поволжя стало
утворення великоруської народности, яка консолідувалась
спочатку в межах Ростово-Суздальського краю.
Давній град цього «Заліського краю», як називали його
русичі, Ростов, був центром племені меря, як повідомляє нам
літописець під датою 873 р., так само, як Муром був центром
племені муроми. Очевидно, в цей час там існував ще один град
угро-фінського населення — Суздаль, який вперше в літопису
згадується в 1024 р. у зв'язку з повстанням під проводом
волхвів проти поширення християнства та великим голодом. В
XII ст. тут виникає ряд нових міст, що завдячують своєму
виникненню і розвитку руській колонізації, — це Володимир
на Клязьмі, що став столицею краю, Переяслав (Заліський),
Звенигород, Галич та ін., назви яких приносила слов'яно-
руська колонізація з Подніпров'я, з Київської Руси.
Проте усвідомлення власної самобутности і незалежности
цього краю від Києва починається при перших Мономаховичах
— при Юрії Долгорукому та Андрії Боголюбському.
Юрій Володимирович Долгорукий був першим правителем,
котрий не тільки заявив про незалежність свого князівства, а
й почав підпорядковувати собі блискучу столицю країни Руси
— Київ. Велич і могуть Київської держави ще засліплювала
його, і він намагався перехопити в свої руки управління всією
державою, що донедавна була знову зібрана під рукою його
батька — Володимира Мономаха. Він ще прагнув стати продовжувачем тієї європейської орієнтації в державотворчих
процесах, яка стала традиційною для Київської Руси.
Юрій Долгорукий приводив у свою ростово-суздальську
землю з Києва урядовців, торгівців, будівельників, книжників,
роздавав їм землі, але це викликало невдоволення місцевого
населення, яке час від часу повставало проти русичів. Взагалі
руська колонізація цих земель проходила далеко не мирно.
Коли Юрій Долгорукий захопив Київ і возсів на князівський
престол в 1157 р., він не зміг своєю діяльністю об'єднати всі
руські землі і відновити політичний престиж Київської держави, оскільки за своїм політичним світоглядом цей князь не міг
піднятися до розуміння важливости такої акції. Володіння
Києвом було межею його політичних прагнень. Жорстокість,
пихатість, захланність не сприяли і його моральному автори-
тету серед населення Києва, яке довго оплакувало свого
попереднього князя Ізяслава II.
Коли ж помер Юрій Долгорукий, у Києві вибухнуло народне
повстання (1157 р.): «І багато зла вчинилося в той день:
розграбували двір його Красний, і другий двір його за Дніпром
розграбували, що його він сам називав «Раєм», і Васильків двір,
сина його, розграбували в городі, і побивали суздальців по
городах і по селах, а добро їхнє грабуючи».
Наступник Юрія Долгорукого — Андрій Юрійович Боголюб-
кий — також намагався поставити над Києвом свою зверхність.
Він послав на Київ свого сина Мстислава «з ростовцями, і з
володимирцями, із суздальцями і інших князів послав одинадцять...» — повідомляє літописець. 12 березня 1169 р. війська
зайняли Київ «і грабували вони два дні увесь город — Подолля,
і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було
помилування анікому нізвідки, церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи
із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І
взяли вони (грабіжники. — Авт.) майна безліч, і церкви оголили
од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі... і всі святині було
забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої
Богородиці поганими...»
Цей погром Києва суздальцями літописець прирівнює до
погрому «поганих» (язичників) ординців. Справді, таке
розорення і знущання міг вчинити великий ворог. Київ не
був ворогом суздальських князів — київські князі жодного
разу не ходили на нього походом і не грабували його добра,
не брали в полон його жителів. Але Київ був політичною
противагою цього нового князівства — і через те суздальці
намагались зламати йому хребта так, щоб він більше не
підняв голови. Це була розправа із своїм політичним
суперником. Щоправда, другий похід на Київ Андрія
Боголюбського в 1173 р. закінчився невдачею.
Убивство боярами Кучковичами Андрія Боголюбського
поклало край зазіханням суздальських князів на Київ і
повернуло їхні прагнення до суттєвих проблем власної держави. Від часу правління брата Андрійового Всеволода, на
прізвисько Велике Гніздо (1177—1212), вся увага суздальських князів зосереджується на стабілізації
внутрішньої ситуації, посиленні союзу з -тсътапяи верхами, створенні власної військової опори - служилих землевласників — «отроків», «дітських», «милостників»,
«пасинків» тощо. Відтепер це нове державне утворення на північно-східних окраїнах колишньої київської держави ні від
кого не залежить, втручається у боротьбу інших князів за Київ, щоб навмисне сприяти його занепаду. Дбає про свою
розбудову і утвердження самовладдя князівської влади.
Міста міцніли, князь опирався на їхню силу і повністю
підпорядкував своїй владі, а тому і подальше зростання
Ростово-Суздальської держави із центром у Володимирі на
Клязьмі відбувається на феодальній основі.
В цьому своєрідність історичного розвитку нового державного утворення, яке стає центром консолідації великоруської
народности. Усвідомлення своєї самостійности і зверхности над іншими регіонами колишньої величезної імперії
Рюриковичів у часи Всеволода проявилося в тому, що він провадив гнучку й підступну політику щодо знищення
політичного суперника, яким усе ще залишався Київ з його багатовіковою політичною та культурною традицією. Про це
писав ще М. Грушевський, який вважав', що і походи на Київ Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського, і політика
Всеволода, який навмисне пересварив південних князів, що розпочали нову епоху жорстоких чвар і розорень Києва,
сприяли нещадній руйнації колишньої блискучої багатої столиці держави Руської. Ці князі не тільки сприяють зруйнуванню
політичної сили Києва, а й прямо грабують його багатства, як це зробив сам князь Андрій Боголюбський, що не захотів
залишитися спадкоємцем Києва і в 1150 р. утік з Вишгорода до Володимира, прихопивши з собою багато ікон київських,
в тому числі й найбільшу реліквію православної церкви, що зберігалась у Вишгородському храмі, — ікону Божої
Матері, яку привезено було з Візантії. Тоді й з'явилась знаменита ікона Божої Матері Володимирської, яку потім перевезли до Москви.
Так на руїнах Київської Руси виростала ще одна держава,
де витворювались самобутні форми управління, культура, політично-державна традиція, яка вперше починає не тільки
виявляти суперництво з українською народністю, що формувалась тоді, а й починає «показувати їй свою силу». Ця
традиція власної сили, власної зверхности над Києвом і над іншими народами згодом знайшла ідеологічне обґрунтування
в теорії «третього Риму». За Всеволода основна увага у зовнішній політиці спрямовується на схід -- завоювання
Волзько-Камського регіону з його торговими шляхами з багатими східними країнами, боротьба з Волзькою Булгарією,
мордвою, утвердження в землях сусідньої Новгородщини. З часу Всеволода вплив володимиро-суздальських князів у
Новгородській землі стає значним. Монголо-татарська навала остаточно спрямувала зовнішню політику цих правителів на
схід, що особливо проявилось за часів князювання Олександра Ярославича (Невського) (1252—1263), онука Всеволодового.
Цей князь домігся в 1252 p. від хана Бату ярлика на велике княжіння і з допомогою орди розгромив своїх братів — великого
князя Суздальського Андрія та князя Тверського Ярослава, які не хотіли підпорядковуватись Золотій Орді. Олександр намагав-
ся розправитись силою ординців ще з одним князем, що не визнав Орди, — Данилом Галицьким. Але послану проти Данила
орду Куремси було русичами розгромлено. Олександр підпорядкував Орді всі північно-східні землі, які він мав у орбіті
свого політичного впливу, навіть Новгород і Псков, які не були завойовані ординськими кочовиками. В залежність від орди він
поставив і православну церкву, зокрема, її зносини з Візантією; у Сараєві була створена спеціальна руська єпископія.
До цього варто додати, що Олександр Ярославич приніс у жертву для утвердження власної династії в своїй державі не
лише політичну свободу Пскова і Новгорода, а й політичну владу своїх рідних братів — Андрія та Ярослава, які в союзі
з Данилом Галицьким — тестем Андрія — готували протистояння ординським завойовникам. Спільний союз цих князів міг
би відбитись від ординського поневолення ще в 1252 р. До цього висновку підводить В. Пашуто у своїй фундаментальній праці,
про це ж пише і відомий англійський дослідник Джон Феннел.
Про зраду Олександром свого брата писав і В. Татіщев. Тож
недаремно Дж. Феннел твердить, що початок княжіння Олександра Невського став у багатьох відношеннях крутим поворотом
в історії Руси Володимиро-Суздальської.
Таким чином Андрій Боголюбський першим поклав початок нового напрямку в історії відносин між Київською державою
— Україною-Руссю — і своїм князівством. Він уже не хотів перебиратися в Київ. При ньому і його наступникові були
закладені підвалини нової державної організації і нових напрямків у внутрішній і зовнішній політиці власної держави.