Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С.
Історія України: Навч. посіб. - 2-ге вид., випр.
- К.: МАУП, 2002. - 328 с. - Бібліогр.: с. 323-324.
Розділ 9
УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.
9.1. УКРАЇНА ПІСЛЯ СКАСУВАННЯ КРІПОСНОГО ПРАВА
Друга половина XIX ст. в історії Російської імперії позначена різноманітними подіями. Наприкінці 50-х років XIX ст. внаслідок кризи феодально-кріпосницької системи господарювання, поразки Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) царський уряд, щоб уникнути революції, почав здійснювати соціально-економічні та політичні реформи. Тут належність Україні певних територій встановлювалася першим у Росії переписом населення (1897 р.) у дев'яти українських губерніях. У другій половині XIX ст. чисельність населення збільшилась з 13,4 до 23,4 млн. Зокрема українців налічувалося 17 млн.
На початку 60-х років царський уряд здійснив "визволення селян" згори: 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про реформу. Водночас з маніфестом були затверджені окремі положення і додаткові правила. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права "вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові". Селяни-кріпаки перестали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей до навчальних закладів. Поміщики за встановлені повинності - роботою або грішми - змушені були надати селянам у постійне користування "садибну осілість" і повний наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово (на невизначений час) зобов'язаними. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.
Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювалися менші порівняно з іншими районами
Росії норми селянського землеволодіння (від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу в південних губерніях і від 3 до 4,5 десятини у лівобережних). Поміщикам надавалися широкі можливості зменшувати площі селянських земель, надавати їм неповні душові наділи. У селах Лівобережжя і Півдня було відрізано близько 1 млн десятин, або 15 % загальної площі землекористування. !з загальної кількості 2,5 млн ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. (із сім'ями - 440 тис. осіб) були зовсім позбавлено землі. Майже 100 тис. одержали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші за 5 десятин, тобто менші за прожитковий мінімум, одержали 94 % ревізьких душ. До того ж поміщики залишали собі найкращі землі, а селянам віддавали найгірші, позбавляли селян випасів, водопоїв, луків, лісів та інших угідь. Гнтересам поміщиків відповідала також закупівельна операція, яку здійснював царський уряд. Загалом селяни повинні були внести закупівельних платежів на суму, що приблизно в чотири рази перевищувала тогочасну ринкову вартість землі.
Для державних селян (50 % селянства України - 2,2 млн ревізьких душ) умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвічі більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші. Хоча реформу 1861 р. було здійснено в інтересах поміщиків, вона сприяла розвитку капіталізму в Україні. Селянська реформа була першою серед низки інших реформ. У 1862 р. було здійснено реформу фінансового господарства держави й управління фінансами зосереджено в руках міністра фінансів. Того ж року розпочато військову реформу: переозброєно армію, вдосконалено постачання, управління. Військову реформу було завершено в 1874 р. запровадженням загальної військової повинності для чоловіків віком 21 рік. Реченець військової служби зменшено з 25 до 6 років. У 1864 р. здійснено судову реформу. Було встановлено триступеневий суд: мирові, суди, що їх обирало населення, та державні (окружний суд і судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний. Судові засідання були відкриті, і в них брали участь сторони, прокурор та захисники. У 1864 р. було впроваджено земське самоуправління, що охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни.
Останньою реформою була міська (1870 р.). У містах встановлювалися міські ради - "думи", членів яких обирало населення, котре платило податки. Виконавчим органом була управа, очолювана міським головою. Усі зазначені реформи впроваджувались і в Україні, однак земства в 1864 р. були засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні. На Правобережжі, яке тільки-но пережило польське повстання, земство поширилося в 1911 р., що негативно позначилося на освіті й економіці, а головне - на національній свідомості населення правобережних губерній. Незважаючи на серйозні недоліки, реформи 60-70-х років XIX ст. у царській Росії в цілому сприяли розвиткові капіталізму в імперії. Так, в Україні в 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1990 р. - 5301.
На розвиток продуктивних сил в України безпосередньо впливав транспорт, зокрема залізничний. У частині України, що входила до складу Росії, перші залізничні колії було прокладено в 1866-1871 рр. між Одесою і Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 70-ті роки XIX ст., що стали піком у прокладанні залізниць в Україні, вони сполучали всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою - центром імперського ринку. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 залізничної мережі Росії. Велике значення для подальшого економічного піднесення України мав розвиток морського торговельного флоту. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса. Важливе значення для розвитку важкої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди. Наприкінці XIX ст. на Україну припадало 57 % видобутку залізної руди в Росії.
У певний спосіб на розвиток промисловості в Україні впливав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув в гірничу промисловість. У порефор-мений період швидко збільшувалося індустріальне населення, створювалися нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13 % загальної чисельності населення.
Землеробство України дедалі більшою мірою втягувалося в товарний оборот, поступово перетворюючись на капіталістичне. Протягом 1863-1902 рр. у ринковий оборот в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Південь України став основним районом виробництва товарного зерна; правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні - на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тваринництво та інші галузі сільського господарства України.
Незважаючи на колоніальну політику царизму щодо економічного розвитку в Російській імперії, Україна посідала в ній одне з перших місць. Вона випередила інші райони за видобутком вугілля, виплавленням чавуну, обсягами виробництва цукру. Україна належала до окраїн царської Росії, які у промисловому розумінні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка мала досить однобокий характер.
Стрімкий розвиток капіталізму у промисловості та сільському господарстві, наявність численних пережитків кріпосництва поглиблювали соціальні суперечності, були причиною незгасаючої боротьби в місті та на селі.
Гострого характеру набрала боротьба трудового селянства протягом 70-х років XIX ст., яка, особливо в губерніях Правобережної України, була спрямована проти розверстання угідь, на обстоювання селянами своїх прав на сервітути. Боротьба селян проти поміщиків ще більшою мірою посилилася в 90-х роках XIX ст. За неповними даними, протягом 1890-1900 рр. в Україні відбулося 152 заворушення селян.
Тяжкі економічні та політичні умови життя штовхали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60-70-ті роки, виступи набирали форм заворушень. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Загалом за 60-70-ті роки XIX ст. в Україні відбулися 72 виступи, в яких узяло участь понад 40 тис. робітників.
Робітничий і селянський рух в Україні в пореформений період розвивався, збагачувався досвідом, набирав дедалі організованішого та цілеспрямованішого характеру. Спрямований проти соціального гноблення трудового народу, цей рух, однак, не приділяв належної уваги вирішенню національного питання.
Царизм у найгрубіших формах здійснював політику національно-колоніального гноблення України, не визнавав існування українського народу, придушував його культуру. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати "малороссийским наречием" дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови "ніколи не було, нема і бути не може". Тим же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати українською мовою книги "учбові і взагалі призначені для початкового читання народу". Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензури, лише окремі твори так званого красного письменства.
Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександра II. Таку назву указ дістав у зв'язку з німецьким містечком Емс, де відпочивав цар під час підписання цього указу - 18 травня 1876 р. Емський указ був спрямований проти української мови як найважливішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обмежень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.
Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилась і в його ставленні до народної освіти. Було заборонено викладання в школах українською мовою, що вело до суцільної неписьменності. Тяжке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в різних регіонах імперії, зокрема в Україні. Тут виникли дві течії - ліберальна і революційно-демократична.
Ідеологами ліберальної течії в національному русі в Україні були представники української інтелігенції, які перебували в опозиції до царизму і сприяли розвиткові української мови, школи, театру та інших сфер культури. Піонери українського руху - звільнені із заслання М. Костомаров, В. Білозерський, згодом Т. Шевченко, а ще трохи пізніше П. Куліш - згуртували навколо себе понад десяток молодих українців, утворивши в Петербурзі спілку "Громада". Аналогічні спілки української інтелігенції, створені згодом у багатьох містах України - Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та ін., - відіграли позитивну роль в українському національно-визвольному русі. Ідеї громадівців відбивались на сторінках громадсько-політичного щомісячника "Основа", що видавався у Петербурзі протягом 1861-1862 рр. Першочерговою турботою громадівців було поліпшення долі українців, і особливо селянства. Усі, за винятком Т. Шевченка, погодились, що у своїй діяльності "Громада" має бути аполітичною і зосереджуватися на просвітництві мас. М. Костомаров і
П. Куліш настійливо обстоювали обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи радикалізму, що викликав би гнів властей.
На початку 60-х років XIX ст. у середовищі студентів, що походили з польської та спольщеної шляхти Правобережжя, виник рух так званих хлопоманів, котрі страждали від докорів сумління через те, що їхній клас століттями гнобив селян, і вирішили зблизитися з народом. Провідником цього руху був В. Антонович, який говорив українською мовою, носив українське вбрання і дотримувався українських звичаїв.
Певну позитивну роботу щодо розвитку української культури виконували громадівці й у 70-х роках. Так, гурток київської інтелігенції, що іменувався "Старою громадою", і далі видавав різну літературу українською мовою. Проте через ганебний Емський царський указ гурток був заборонений, а співробітники репресовані. Лише через кілька років після цього царського погрому "Громада" таємно відновила свою діяльність. У роботі київської організації активну участь брав відомий публіцист, історик, фольклорист М. Драгоманов (1841-1895). Він, основоположник політичної науки в Україні, став "батьком" українського соціалістичного руху.
У 1878 р. у Женеві М. Драгоманов організував видання журналу під назвою "Громада", де друкувалися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке становище селянства, селянські та робітничі виступи, народницький рух. Багато уваги приділялося культурно-освітній діяльності та національному рухові в Україні.
У 70-ті роки в Києві, Одесі, Харкові, Чернігові створюються гуртки революційних народників. Так, восени 1873 р. у Києві виник гурток "Київська комуна", до якого входили представники різночинної інтелігенції, а також студенти Київського університету. Учасники цього та інших гуртків вели революційну пропаганду. "Земля і воля народові!" - таким було їхнє основне гасло. Засобом втілення цього гасла в життя народники вважали повсюдну організацію масових селянських повстань, переростання їх у революцію. Перелом у народницький рух внесло "ходіння в народ", яке з 1874 р. набрало масового характеру. Група народників, наприклад, оселилась у Чигиринському повіті на Київщині. Коли пропагандистська робота не дала бажаних результатів, вони зробили спробу підняти селянське повстання. З цією метою народники використали бунтарські настрої селян, які покладали всі надії у вирішенні земельного питання на "доброго царя". Я. Стефанович видав себе за царського комісара і з допомогою Л. Дейча та І. Бохановського створив нелегальну селянську організацію "Таємна дружина", учасники якої в означений час мали виступити проти царських чиновників та дворян. Проте у вересні 1877 р. "чигиринську змову" було розкрито, майже тисячу людей заарештовано. Організаторам руху загрожувала смертна кара, але їм вдалося втекти з в'язниці й виїхати за кордон.
Отже, народники не змогли ані підняти селян на революцію, ані повалити царизм, вони були не здатні очолити селянський рух. Наприкінці 80-х років гуртки народників на місцях припинили свою діяльність, багато їх учасників було заарештовано.
В Україні дедалі більшого розмаху набувала класова боротьба робітників. У 1875 р. в Одесі виникла політична організація "Південноросійський союз робітників", члени якої керували страйками робітників в Одесі. У грудні 1875 р. царський уряд розгромив "Союз", його керівник Є. Заславський був засуджений на 10 років каторги і помер у в'язниці. Були засуджені також його соратники.
Виступи робітників посилились у 80-ті роки під впливом значного поширення робітничого руху в центральних губерніях Росії. У 1885 р. вперше в історії робітничого руху в Україні під червоним прапором відбувся страйк робітників залізничних майстерень м. Олександрів-ська (тепер Запоріжжя), які змусили капіталістів піти на поступки. У 1895 р. під керівництвом В. Ульянова в Петербурзі було створено "Союз боротьби за визволення робітничого класу", який вперше в Росії почав поєднувати соціалізм з робітничим рухом. Під впливом цієї організації такі союзи створювались і в Україні. Так, у Катеринославі таку організацію в 1897 р. створив робітник І. Бабушкін - колишній учасник петербурзького "Союзу боротьби", того ж року об'єдналися в "Союз боротьби" соціал-демократичні гуртки і групи Києва на чолі з Б. Ейдельманом, В. Крижанівською і П. Тучапським. Серед делегатів І з'їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що відбувся в 1898 р. в Мінську, були й представники "Союзу боротьби" Києва та Катеринослава. Наприкінці 80-х років серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на ширший шлях національного розвитку й надати йому політичного звучання. Першою такою організацією в 90-х роках стало "Братство тарасівців", організоване в 1891 р. студентами Харкова. До визначальних завдань вони зараховували вирішення економічних питань, справедливо вважаючи, що лише матеріально забезпечений народ здатен дбати про національно-освітні справи. У травні 1893 р. братство припинило існувати в результаті арештів.
Таким чином, у пореформений період в Україні завершувався промисловий переворот, який характеризувався переходом від мануфактур до великих фабрик і заводів, оснащених машинами, високою концентрацією виробництва і робітників. Сільське господарство дедалі інтенсивніше еволюціонувало капіталістичним шляхом. Загострювалися соціальні суперечності. Залишки кріпосництва, нерозв'я-заність аграрного питання стали причинами незгасаючої боротьби у пореформеному українському селі. Широкого розмаху набувала боротьба пролетаріату. Поширювався національно-визвольний рух, де виразно виявилися дві тенденції - ліберальна та революційно-демократична. В умовах розвитку буржуазних відносин на етнічній території України дедалі помітнішою ставала спільність економічного життя, пожвавилися, міцнішали торговельно-економічні зв'язки, які об'єднували окремі регіони в одне ціле, що було найголовнішою передумовою формування капіталістичної української нації. Період становлення капіталістичної української нації припадає на другу половину ХІХ - перші десятиріччя XX ст. Проте цей процес остаточно так і не був завершений. На заваді стали російсько-австро-угорські кордони: вони поділяли українську націю на дві великі компактні частини, які розвивалися все-таки у певній ізоляції одна від одної.
На межі XIX і XX ст. в Україні назрівала революційна ситуація, яка згодом переросла в могутні соціальні потрясіння.
9.2. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.
На західноукраїнських землях у результаті природного приросту чисельність населення збільшилася з 3,9 млн у 1863 р. до 5,5 млн у 1897 р. Паростки капіталістичних відносин пробивалися на Західній Україні крізь залишки феодалізму. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкінці 60 - на початку 70-х років. Та лише 70-80-ті роки стали роками становлення фабрично-заводської промисловості. Однак з 869 підприємств, що були у Східній Галичині, більшість були дрібними, де було зайнято 5-10 робітників. Переважали дрібні підприємства також на Буковині й Закарпатті. Попереду йшли борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до середини 90-х років завершився промисловий переворот. Нафтова промисловість почала розвиватися в Галичині раніше від інших. Основою для неї були багаті запаси нафти. Виникнувши у вигляді селянських промислів у формі дрібнотоварного виробництва, нафтова промисловість переходить від примітивних способів видобутку до досконаліших методів буріння за допомогою парових машин. З'являються перші нафтоочисні заводи в Ясло, Львові, Дрогобичі. Застосування нової техніки забезпечило збільшення обсягів виробництва нафти. Початок другої половини XIX ст. став періодом концентрації виробництва і застосування механічної сили в лісовій промисловості Галичини, Буковини, Закарпаття, на продукцію якої підвищується попит. Названі галузі виробництва в Галичині стимулювали розвиток залізниць. На початок 1901 р. довжина залізниць досягла 3869 км, що сприяло розвитку торгівлі й промисловості. Наприкінці XIX ст. починають розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, щоправда, на низькому технічному рівні.
Розвиток промисловості, пов'язаної з переробкою продуктів сільського господарства, свідчив про проникнення товарно-грошових відносин у поміщицьке господарство.
Капіталізм породжував робітничий клас, пролетаризував селянство, яке вийшло з кріпосництва без землі, збільшував злидні, загострював соціальні антагонізми. Лише на Закарпатті наприкінці XIX ст. налічувалося 73 % бідняків, 17 % середняків та 10 % куркулів. Селянство масово емігрувало за кордон. Так, наприкінці XIX ст. до Канади виїхало приблизно 30 тис. українців, до США - 150-200 тис., до Бразилії - 18,5 тис. Наприклад, у Закарпатті відсоток еміграції набагато перевищував відсоток природного приросту населення. Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу угорського королівства, у XIX ст. воно залишалося в угорській частині імперії Габсбургів. Династія Габсбургів прийшла до панування в Австрії в 1282 р. До складу Австрійської монархії у XVI-XVIII ст. входили Чехія, Сілезія, Угорщина, частина польських, західноукраїнських та інших земель. На початку XIX ст., у 1804 р., Австрійська монархія перетворилась на імперію. Після війни, яка закінчилася на користь Пруссії (1866 р.), остання стала головною силою серед німецьких держав. Австрія визнала права Угорщини на самоврядування. Закарпатська Україна опинилася під владою Угорщини. Внаслідок угоди 1867 р., укладеної між правлячими класами Австрії та Угорщини, Австрійська імперія перетворилась на двоєдину монархію - Австро-
Угорщину на чолі з австрійським імператором, який водночас був угорським королем.
Особливе місце в аграрних реформах у Галичині, Буковині, Закарпатті посідає боротьба селян, становище яких набагато погіршилося. Лише протягом 1850-1861 рр. у Східній Галичині, на Буковині та Закарпатті відбулося 400 відкритих виступів селянства.
Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів і погіршення міжнародного становища Австрії змусили уряд наприкінці 50-х років розпочати розробку нової конституції. У 1851 р. імператор Франц Иосиф скасував так і не прийняту конституцію 1849 р. і встановив по суті абсолютистський режим, запровадив цензуру, заборонив громадські організації. На основі нової конституції 1861 р. були створені Галицький і Буковинський крайові сейми, які мали опікуватися суто місцевими справами й представляти Галичину і Буковину в Державній раді Австрійської імперії. У 1861 р. у Галичині на цей сейм українці направили 49 послів із загальної кількості 150, у 1877 р. їх було лише 14. Причиною цього були нові виборчі правила, згідно з якими перевагу дістали великі землевласники, себто поляки, а серед українців переважали селяни. Ще гіршою була ситуація у віденському парламенті. Поволі вся місцева адміністрація, суд, самоврядування опинилися в руках поляків. Урядовою мовою замість німецької стала польська. Львівський університет був спольщений; школи перейшли під керівництво Польської крайової шкільної ради. Лише кілька середніх та фахових шкіл залишались українськими. На Буковині автономні інституції перебували в руках румунів та німців, а українці довгий час не могли добитися навіть визнання української мови як урядової. Незважаючи на це австрійська конституція прищеплювала галичанам та буковинцям звичку розв'язувати конфлікти мирним шляхом. Боротьба за власні права перемістилась у сферу парламентаризму.
На західноукраїнських землях рух народних мас за розвиток української культури, освіти, рідної мови очолили народовці. Народов-ство виникло наприкінці 1861 - на початку 1862 р. і мало багато спільного з українофільством на основних українських землях. Народовці мали значну підтримку з боку національно-визвольного руху Наддніпрянської України. Центральним представницьким органом народовців було обрано в 1855 р. Народну раду, головними завданнями якої стали розвиток народності, прогрес, лібералізм, демократія, федералізм. Народна рада вважала себе спадкоємницею Головної руської ради, яка була заснована у Львові в 1848 р. і проголосила єдність усього українського народу. Українські посли в австрійському парламенті висунули вимогу відокремити українські землі, що перебували в межах австрійської держави, утворивши коронний край під управлінням намісника, а також приєднати до Галичини Буковину й Закарпаття.
Народовці пропагували твори класиків нової української літератури, національні ідеї, створюючи різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади. У Львові 8 грудня 1868 р. зусиллями народовців було засновано українське громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою "Просвіти" був А. Вахнянин. Товариство видавало твори українських письменників, створило пресовий орган народовців "Діло". Осередки "Просвіти" існували на українських землях з кінця 60-х років XIX ст. до 1940 р., а в діаспорі вони збереглися й донині.
З ініціативи народовців у 1864 р. було засновано перший професійний театр у Львові. Непересічне значення для української мови й літератури мало створення в 1873 р. у Львові з ініціативи О. Конись-кого і М. Драгоманова Товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Це була перша і єдина за період 1892-1918 рр. новітня Академія українського народу. У товаристві діяло три секції: історико-філософ-ська, філологічна і математично-природничо-лікарська, до складу яких входили археологічна, бібліографічна, етнографічна, правова і статистична комісії. З товариством співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897 р. до 1913 р.), І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Горба-чевський. За час діяльності НТШ видало 1100 наукових та літературних творів.
У другій половині 60-х років XIX ст. у соціально-політичному житті західноукраїнських земель сформувався інший напрямок - москвофільство. Основною передумовою появи москвофільства була зневіра частини населення західноукраїнських земель у можливість вирішити місцеві проблеми власними силами. Москвофіли не визнавали існування українського народу і його мови, пропагували ідею єдиної, неподільної російської народності від Карпат до Камчатки. Москвофіли мали підтримку, у тому числі матеріальну, правлячих кіл Росії. Москвофіли створили потужну видавничу базу; за перші роки було видано понад 80 книжок. Вони мали також власні установи, товариства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. Відповідно до своїх поглядів на місце українського населення у слов'янському світі вони зробили спробу створити й нав'язати українцям "язичіє" - суміш з російської, української, польської та церковнослов'янської мов, яке подавали як "руську" чи "панруську" мову.
Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Одна його частина стала на угодовські позиції, інша - на радикальні. У 1890 р. кілька лідерів галицьких народовців (О. Барвінський, А. Вахнянин та ін.) уклали з намісником у Галичині угоду, згідно з якою за надання їм кількох депутатських місць у парламенті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення кількості українських кафедр у Львівському університеті, зокрема відкриття кафедри української історії, а також за деякі інші поступки вони зобов'язалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього було проголошено "нову еру" у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. Кафедру української історії очолив у 1894 р. учень проф. В. Антоновича Михайло Грушевський (1866-1934), який справді започаткував "нову еру". М. Грушевський - український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, кількох конституційних проектів, автор майже 1800 публікацій.
Інша частина народовців у 1899 р. об'єдналася з частиною радикалів в Українську національно-демократичну партію, на чолі її став Ю. Романчук, а пізніше - К. Левицький. У своїй програмі партія поставила за мету, щоб "цілий український народ з'єднався в одно-цільний національний організм". Великий революціонер-демократ І. Франко, який очолював ліве крило суспільно-політичного руху, гостро критикував як "народовців", так і "москвофілів". За його словами, основа обох цих партій однакова, а різниця між ними суто формальна: одна бере гору чи друга - народові від того жодної користі.
Цього ж року ліве крило української національно-демократичної партії створило нову Українську соціал-демократичну партію, на чолі якої став М. Ганкевич. Ця партія проголосила створення "вільної Української держави, Української республіки".
Радикально настроєні діячі визвольного руху Галичини в 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію, яка одним із завдань висувала боротьбу з "новоерівцями". Партія прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя, використання здобутків культури й науки для піднесення національної свідомості й почуття солідарності серед українського населення. Засновниками й керівниками партії були І. Франко (18561916) - український письменник, публіцист і суспільно-політичний діяч, М. Левицький, М. Павлик, С. Данилович. У діяльності радикалів поєднувались як соціалістичні, так і національні мотиви. У Галичині добре відомі були праці доцента Київського університету М. Зі-бера, який виступив із серією статей на захист економічного вчення К. Маркса.
Після чергового конгресу ІІ Інтернаціоналу Г. Плеханов надіслав у 1896 р. І. Франку для редагованого ним соціал-демократичного журналу "Життя і слово" статтю. У перекладі І. Франка українською мовою стаття вийшла друком у серпневому номері цього журналу за 1896 р. До того місця публікації, де йшлося про репресії царського уряду проти революціонерів, І. Франко зробив примітку про те, що серед заарештованих був адвокат Ульянов (брат повішеного в 1887 р.), а це нагадувало читачам, що свого часу львівські газети повідомляли про страту Олександра Ульянова. Це була перша в українській пресі згадка імені В. Ульянова (Леніна).
У 90-х роках у робітничому русі політична боротьба набирає форм демонстрацій, мітингів, страйків. У 1890 р. робітники Львова вперше відсвяткували День міжнародної пролетарської солідарності - 1 травня. На чотиритисячному мітингу було прийнято резолюцію, де висувалися політичні та економічні вимоги: 8-годинний робочий день, загальне виборче право. Наприкінці 90-х років у робітничому демократичному русі переважала політична боротьба за загальне виборче право.
9.3. Розвиток КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ половині XIX ст.
Царський уряд перешкоджав розвиткові української культури, зокрема мови, забороняв діяльність товариств, друкування книжок українською мовою, не допускав рідної мови у навчальні заклади, театри, судові й державні установи. Протягом другої половини ХІХ ст. кількість початкових шкіл в Україні збільшилась, але близько третини дітей шкільного віку зовсім не вчилися. За даними офіційного перепису 1897 р. неписьменність населення Наддніпрянської України була масовим явищем. Із кожних 100 осіб від 72 до 85 були неписьменні.
Школи на Наддніпрянській Україні - від вищої до нижчої - стали знаряддям русифікації української молоді. Цьому сприяла загальна військова повинність (з 1872 р.), бо українців навмисне засилали на службу далеко від рідного краю.
Незважаючи на збільшення кількості середніх навчальних закладів (гімназій, реальних та комерційних закладів), а також відкриття в Одесі Новоросійського університету (1864 р.), Політехнічного інституту в Києві (1898 р.), інших інститутів та навчальних закладів стан справ у народній освіті докорінно не змінився, оскільки доступ до навчання дітям робітників та селян фактично був закритий.
Протягом 1860-1867 рр. Австрія прийняла конституційний устрій. Разом з іншими народами українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори і віча, видавали книжки і часописи.
У Галичині існували п'яти- та шестикласні середні школи з латинською мовою навчання. У 1867 р., всупереч бажанню українців, мовою викладання в гімназіях стала польська. Викладати українською мовою було дозволено тільки в чотирьох нижчих класах Академічної гімназії у Львові. Тільки з 1874 р. було дозволено викладати українською мовою в усіх класах. Боротьба за українську гімназію закінчилася наприкінці XIX ст. компромісом: при польських гімназіях дозволялося мати паралельні українські класи. У 1887 р. було засновано першу українську гімназію в Перемишлі, у 1893 р. - у Коломиї, у 1898 р. - у Тернополі, у 1899 р. на всю Галичину було 29 польських гімназій і тільки 6 українських.
На Буковині в гімназіях мовами викладання були українська і румунська. Тільки в 1896 р. було відкрито другу, німецько-українську, гімназію в Чернівцях.
На Буковині в 1875 р. було засновано Чернівецький університет з викладанням німецькою мовою, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов'янської мови та практичного богослов'я.
У Львівському університеті, заснованому в 1784 р., мовою викладання спершу була латинська. У 1817 р. навчання вже велося німецькою мовою. У 1849 р. в університеті запрацювали кафедри української мови та літератури. У 1871 р. скасовано обмеження щодо мови викладання, але фактично університет сполонізувався. Однак у 1894 р. було засновано кафедру історії України, а в 1900 р. - окрему кафедру української літератури.
На Закарпатті до Першої світової війни було три гімназії: в Ужгороді - з 1646 р., у Мукачеві - з 1872 р., а також у Берегові.
У Наддніпрянщині працювало багато видатних учених. У 1896 р. в Одесі І. Мечников і М. Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Значну роль у популяризації і розвитку наукових знань відігравали численні наукові товариства, які мали на меті досліджувати минуле України, її археологію, історію, мистецтво. Праці цих товариств, звичайно, друкувалися російською мовою. Наслідком їх діяльності залишилися сотні томів різних видань. Заслуги цих товариств - дослідників природи при Харківському університеті, історичного товариства Нестора Літописця при Київському університеті, історико-філологічного товариства при Одеському університеті та інших - перед українською наукою величезні. Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології мовознавця О. Потебні. У своїх працях "Из записок по русской грамматике" і "Мьісль и речь" він започаткував психологічний напрямок у вітчизняному мовознавстві, активно розвивав філософію мови, вирішував конкретні проблеми загального мовознавства, діалектології.
З кінця XIX ст. Львівське Наукове товариство ім. Т. Шевченка стало вже не місцевою краєзнавчою організацією, а всеукраїнським науковим осередком, що охоплював усі галузі науки. У виданнях Товариства друкували праці українців з усієї України. Наприкінці XIX ст. М. Грушевський очолив Товариство і почав друкувати свою багатотомну працю "Історія України-Руси". Багато подій з життя народних мас України, історії українського народу знайшли відображення у працях істориків О. Лазаревського, О. Єфименко, Д. Багалія. Наприкінці XIX ст. широке дослідження історії запорозького козацтва розпочав історик Д. Яворницький.
Українська література наприкінці XIX ст. досягла художньої зрілості. Погляди Т. Шевченка щодо значення прогресивного реалістичного мистецтва були розвинуті у творчості І. Франка, П. Грабов-ського, М. Коцюбинського, Лесі Українки.
У Галичині й на Буковині відомими письменниками стали Н. Коб-ринська, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, Ю. Федькович, С. Воробкевич.
Дуже близькими були зв'язки Наддніпрянщини з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у Росії не дозволяли друкуватися, посилали свої твори до галицького видавництва. І. Франко, найбільший письменник Галичини, був у дружніх стосунках з українськими культурними діячами Наддніпрянщини і разом з ними здійснював активну літературну й наукову діяльність.
М. Драгоманов у своїх творах проповідував потребу боротьби за політичну і національну волю, наголошував на необхідності йти за прикладом європейських політичних рухів і бути на рівні нових соціальних ідей. Побачили світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицько-го, П. Мирного, пізніше - В. Винниченка, О. Олеся, які стали цінним надбанням української культури.
Творцями української драматургічної літератури стали М. Кро-пивницький, М. Старицький та І. Карпенко-Карий. М. Кропивниць-кий і М. Старицький стали засновниками, а також режисерами та провідними акторами українського професійного театру, що був створений у 1882 р. у Єлисаветграді. На цей період припадає розквіт таланту відомої української актриси М. Заньковецької.
Із театральним мистецтвом був пов'язаний розвиток української музики. Керівник львівського музично-культурного товариства "Бо-ян", диригент і композитор А. Вахнянин став автором першої на західно-українських землях опери "Купало". Першою українською національною оперою була "Запорожець за Дунаєм" (1863 р.) С. Гула-ка-Артемовського.
Українські композитори, як і раніше, багато уваги приділяли обробці музичного фольклору. У творчому доробку видатного українського композитора М. Лисенка (1842-1912) понад 600 творів, які написано на основі народних пісень і текстів вітчизняних і зарубіжних поетів. Він є також творцем репертуару української оперної класики, зокрема опер "Наталка-Полтавка", "Тарас Бульба".
В українському живопису визначні представники побутового і пейзажного жанрів С. Васильківський, К. Костанді, П. Левченко, М. Пи-моненко та інші гідно втілили у своїх творах ідеали високої людяності й краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.
Шедевром монументальної скульптури у другій половині XIX ст. в Україні є пам'ятник Б. Xмельницькому, відкритий у Києві в 1888 р. (автор М. Микешин). Наприкінці XIX ст. були споруджені оперні театри в Одесі (архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), Києві (архітектор В. Шретер) та Львові (архітектор З. Горголевський).