Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С.
Історія України: Навч. посіб. - 2-ге вид., випр.
- К.: МАУП, 2002. - 328 с. - Бібліогр.: с. 323-324.
Розділ 8
УКРАЇНА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.
8.1. НАДДНІПРЯНЩИНА ПІД ВЛАДОЮ САМОДЕРЖАВСТВА
Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель опинилася під владою Росії. Окрім Гетьманщини та Запоріжжя Російська імперія по черзі приєднала до себе такі частини України:
1772 р. - згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією, Австрією та Пруссією (за першим поділом Польщі) - територію між Дніпром та Сожем;
1774 р. - згідно з миром у Кучук-Кайнарджі, що поклав край війні (1765-1774 рр.) між Росією та Туреччиною, - територію між Дніпром та Бугом і узбережжя Азовського моря від Берди до Міуса;
1783 р. - Таврію, Крим і Кубань;
1793 р. - згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією та Пруссією (за другим поділом Польщі) - Правобережжя від Дніпра до Пінська і Кам'янця;
1795 р. - згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією, Австрією та Пруссією (за третім поділом Польщі) - західну Волинь до річки Буг;
1812 р. - згідно з миром у Бухаресті, що поклав край війні (1806- 1812 рр.) між Росією і Туреччиною, - Бессарабію з фортецями Хотином, Бендерами, Аккерманом, Кілією та Ізмаїлом. Поза російським кордоном залишилися тільки західні землі - Галичина, Буковина і Закарпаття, що належали до володінь Габсбургів. Протягом майже 150 років - від кінця XVIII до початку XX ст. - українці перебували під владою двох імперій: 80 % їх були підданими Романових, а решта - Габсбургів.
Україна знову потрапила в пастку бездержавності й змушена була пристосовуватися до життєвих форм, які диктували їй чужі імперії.
В Україні царизм здійснював колоніальну політику, намагаючись передусім знищити сліди давньої автономії.
Територія України, яка входила до складу Росії, була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній. Кожна губернія складалася з повітів, а ті, у свою чергу, із міст і сіл. У 1796 р. змінився адміністративний устрій України.
Лівобережжя було перетворено на Малоросійську губернію, а Слобожанщину - на Слобідсько-Українську губернію, згодом (1835 р.) перейменовану на Харківську.
Правобережжя було розбито на три губернії: Київську, Волинську і Подільську. На початку XX ст. Малоросійська губернія була перетворена на Малоросійське генерал-губернаторство з Чернігівською і Полтавською губерніями.
Південна Україна разом із Кримом утворили Новоросійську губернію, яку в 1802 р. було поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після приєднання Бессарабії (1812 р.) було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство, що охопило Катеринославську, Херсонську, Таврійську губернії та Бессарабську область. У лютому 1832 р. після придушення польського повстання (1830-1831 рр.) царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли Київська, Подільська і Волинська губернії.
Генерал-губернатори в межах підпорядкованих їм територій мали майже необмежену владу і здійснювали гнобительську політику царизму. Важким тягарем на плечі населення України лягло утримання 50-тисячної російської армії.
Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосницький лад і, спираючись на російських поміщиків, які отримали в Україні великі землі, охороняв станові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще наприкінці XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на Південну Україну. Так, починаючи з 1796 р. селяни Південної України, Криму і окремих інших районів були позбавлені права переходу, що, по суті, означало закріпачення.
імператор Микола I (1825-1855 рр.) утворив окремий комітет, що мав завдання знищити на українських землях, особливо на Правобережжі, залишки місцевої культури і якомога швидше зрусифікувати населення. Тоді було впроваджено російську урядову мову в судах і зросійщено всі школи. Русифікації мав служити також відкритий у 1834 р. Київський університет св. Володимира. У 1835 р. було скасовано самоврядування Києва на основі Магдебурзького права, а в 1840 р. у судах втратив чинність Литовський статут; замість нього було запроваджено російські закони. Незабаром (1843 р.) обов'язковими стали паспорти. Протягом 1847-1848 рр. навчальні округи перейшли під владу генерал-губернаторів.
На дієве знаряддя русифікації було перетворено також православну церкву, яка перебувала під наглядом і керівництвом політичної влади.
Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царизм почав закладати в Україні військові поселення, де солдати, відбуваючи військову службу, мали водночас працювати в сільському господарстві. У Південній Україні в такий спосіб доволі швидко (1816-1821 рр.) осілим стало майже 300 тис. населення.
Кінець XVIII - перша половина XIX ст. історії України ознаменувалися посиленням кризи феодально-кріпосницької системи і подальшим розвитком у її надрах капіталізму. У той час селяни України поділялися на групи, які різнилися ступенем особистої залежності, характером повинностей, розміром наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Чималий прошарок становили козаки і селяни, перетворені на військових поселенців. На кінець 50-х років XVIII ст. поміщики мали у володінні 5,4 млн селян-кріпаків, що становило майже 40 % населення частини України, яка входила до складу Російської імперії. Панщина, що охоплювала в Україні до 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила три дні на тиждень. Проте уряд поміщиків не контролював.
Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, селяни йшли на Південь, де бракувало робочих рук. У 40-х роках з Полтавської і Харківської губерній туди щороку вирушали на заробітки десятки тисяч селян. Хтось за згодою поміщиків одержував паспорт, а дехто йшов самовільно.
Система ведення сільського господарства загалом була відсталою, екстенсивною, хоча поміщицькі господарства збільшували обсяги продажу та виробництва хліба, особливо пшениці. Лише окремі поміщики, здебільшого на Півдні, намагаючись запровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосовували машини і новітній сільськогосподарський інвентар, передусім для вирощування цукрових буряків.
Поряд із товарним виробництвом поміщики розвивали торговельне тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, особливо тонкорунних. Однією з найважливіших ознак розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. був стрімкий розвиток промисловості. Уже наприкінці XVIII ст. збільшилась кількість великих мануфактур. Як зазначалось, у 1764 р. у Києві запрацював державний збройовий завод "Арсенал", у 1774 р. на Слобожанщині - великий шовковий завод. Почався перший етап промислового перевороту. Засновувалися машинобудівні заводи, що постачали промисловість і сільське господарство машинами, робочими механізмами, удосконаленими знаряддями, а також паровими двигунами. Якщо в 1825 р. налічувалося близько 650 промислових підприємств (без винокурень), то в 1860 р. їх було майже 2330. Збільшувався прошарок робочого люду. Якщо наприкінці XVIII ст. в Україні налічувалося близько 10 тис. робітників, то наприкінці 60-х років XIX ст. їх було вже 115 тис. Серед напрямків виробництва переважало суконництво, дедалі більше виробляли шкіряних виробів, свічок і мила, скла та ін. Відповідні майстерні були різні за розміром (окремі мали по кілька сотень робітників). Промисловість спочатку зосереджувалася в руках поміщиків, згодом туди почали проникати капіталістичні купці. Здебільшого це були росіяни, але з'являлися й українські капіталісти. До них належали брати Яхненки і зять одного з Яхненків - В. Симирен-ко. Вони були кріпаками, але надбали майно на оренді баштанів і завдяки діяльності у шкіряній промисловості. Пізніше викупилися на волю, почали орендувати млини й торгувати збіжжям, і згодом це принесло їм капітал. У 1840 р. Яхненки та В. Симиренко побудували у Млієві велику цукроварню, а також фабрику, де виготовлялись сільськогосподарські машини, пароплави та ін. Ці багаті люди були характерними постатями нової економічної сили, що зароджувалася, - капіталізму.
Розвиток хліборобства і промисловості оживив торгівлю України. Ознаками цього був розвиток українських ярмарків - у Києві, Бердичеві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Харкові, Сумах та інших населених пунктах. Ярмарки досягли небувалого розвитку: на київські "контракти" приїздило до 5000 купців; на роменському ярмарку, що тривав два місяці, оборот у 40-х роках XIX ст. становив 20 млн крб.
У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного устрою загострювалися соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Селянський протест набирав різних форм (відмова платити оброк, відбувати панщину, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправи над поміщиками, управляючими та прикажчиками, втечі на Дон, у Таврію).
Поширювалися відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, протягом 1797-1825 рр. в Україні відбулося 103 заворушення кріпаків. Наймасовішими в першій половині XIX ст. були виступи селян на Правобережній Україні. У 1819 р. повстали військові поселенці Чугуєва, що на Харківщині. Вони відмовилися виконувати непосильні казенні роботи, вимагали ліквідувати військові поселення. їх підтримали в сусідніх селах. На придушення виступу були кинуті війська з 12 гарматами. Понад тисячу повсталих були заарештовані. Керівників повстання покарали, завдавши численних ударів шпіцрутенами. Із 33 осіб, котрі зазнали принизливої публічної розправи, 20 померли на місці, а решта стали каліками.
Особливо загострився селянський антипоміщицький рух у першій чверті XIX ст. на Поділлі, захопивши окремі повіти Волині та Київщини. Очолив рух Устим Кармелюк (1787-1835), в якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Його ім'я ще за життя стало легендарним. Воно жахало панів і давало надію кріпакам. З одно-думцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, Карме-люк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно, худобу і роздавав їх біднякам. Кілька разів Кармелюка заарештовували, били канчуками і засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, знову ставав на шлях боротьби з гнобителями.
Антикріпосницький рух селян під проводом Кармелюка тривав майже чверть століття. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Його підло вбив із засідки шляхтич. До 1840 р. судові інстанції ухвалювали кармелюківцям суворі вироки.
Селянські рухи не стихали й пізніше. Протягом 1840-1851 рр. було зареєстровано понад 100 виступів у різних окраїнних повітах. Особливо гострі заворушення виникли через так звану інвентарну форму київського генерал-губернатора Д. Бібікова (1848 р.). Він оголосив про нові "інвентарні правила", згідно з якими селян забезпечували землею, скасовували данину в натурі і визначали дні панщини для різних категорій кріпаків. Ці правила мали на меті обмежити сваволю поміщиків і надати пільги селянам, але царський уряд не мав змоги контролювати свої постанови і насправді все залишилося по-старому. Серед розчарованого селянства почалися хвилювання, рух охопив усю Київщину.
Селяни відмовлялися від "робочих книжок". Та найбільше завзяття виявило село Жаботин, де були ще живі гайдамацькі традиції, - і тільки військо упокорило повстанців. За неповними даними, під час сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасників антикріпосницьких виступів. Ще гіршим було становище робітників, кількість яких з розвитком промисловості безупинно збільшувалась.
Праця на фабриках не була врегульована законами: робочий день тривав 12-17 годин, до роботи залучалися також діти віком 8-9 років.
Звичайною формою протесту були втечі з фабрики. Тим часом починалися вже й страйки: перший - у друкарні Києво-Печерської лаври (1805 р.), згодом - страйк робітників-кріпаків Писаревської суконної мануфактури на Харківщині (1817 р.), робітників казенного Луганського заводу (1818-1820 рр.), робітників-кріпаків Машин-ської суконної мануфактури графа Уварова на Чернігівщині (1823 р.).
Втечі й відмови від праці, страйки вважалися злочином, і непокірних робітників карали різками, в'язницею, засланням.
На початку XIX ст. Російська імперія зміцніла і стала сильною структурою. Та в 1812 р. на Росію напала 640-тисячна армія Наполеона. Росія змогла, щоправда ціною величезних зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й відкинути їх аж до Парижа. В Україні наслідки навали були порівняно невеликими. Частини наполеонівських сил вдерлися на Волинь і завдали там значних збитків. У переважній більшості українці охоче відгукнулися на заклик царя піднятися на війну. На Лівобережжі швидко зібрали кілька полків добровольців, організованих на зразок козацьких. Широка підтримка цих формувань свідчила не лише про готовність українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій. Ополченські козацькі полки брали участь у визвольному поході російської армії країнами Європи, а також в остаточному розгромі військ Наполеона у так званій битві народів під Лейпцигом (жовтень 1813 р.) та у боях за взяття Парижа.
Багато царських офіцерів-дворян, які брали участь у наполеонівських війнах у Європі, зазнали впливу політичних інститутів і цінностей Заходу й стали їхніми прихильниками. Невеликі групи самовідданих армійських офіцерів утворили таємні товариства з метою повалити самодержавство і встановити конституційне правління.
Перше таке товариство - "Союз порятунку" - було засновано в 1816 р. у Петербурзі. Через п'ять років воно розкололося на дві окремі групи: Північне та Південне. Перше перебувало в Петербурзі. Воно намагалося розвивати республіканські ідеї, але, не маючи сильного проводу, зробило небагато. Зате Південне товариство з осередком у Тульчині на Вінничині, де служив його керівник Павло Пестель (1793-1826) - учасник Вітчизняної війни 1812 р. та походів під час наполеонівських воєн, лишило по собі великий слід в історії. П. Пестель переконав приєднатися до його організації іншу таємну групу - "Товариство об'єднаних слов'ян", яка виникла в 1823 р. у Новограді-Волинському. Активними членами її були двоє українців - брати Борисови з Полтави.
Сформульована в документі під назвою "Руська правда" програма П. Пестеля була радикальнішою за програму північних конституціоналістів. Вона передбачала скасування будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства країни, провід революційної верхівки, сувору централізацію управління. Проте ця програма не відбивала інтересів неросійських народів. Так, щодо українців дворянин П. Пестель відверто заявляв: "Малоросія ніколи не була і бути не може самостійною". Проте є свідчення про діяльність водночас іншого, не пов'язаного з П. Пестелем таємного товариства, яке складалося з українських дворян. Очолював його В. Лукашевич, прихильник української автономії.
Раптова смерть царя Олександра І у грудні 1825 р. прискорила виступ учасників Північного товариства. Його керівники зібрали під своїм командуванням у Петербурзі кількатисячне військо і вдалися до спроби скинути нового царя Миколу І. Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі, завершилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, розташований під Києвом. П. Пестеля 13 грудня за доносом провокатора було заарештовано.
Повстанцям не вдалося здійснити свій план. їх не підтримали ні інші полки, ні Тульчинська та Кам'янська управи Південного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. П. Пестеля разом з чотирма іншими декабристами 13(25) липня 1826 р. повісили.
Минуло кілька років, і Україна стала ареною нового повстання. У листопаді 1830 р. таємне Товариство молодих польських офіцерів, яких надихнули революційні події, що розгорталися у Франції та
Бельгії, підняло у Варшаві повстання проти росіян. Але після перших успіхів енергія поляків ослабла через внутрішні конфлікти. На початку 1831 р., сподіваючись поширити свої дії на Правобережну Україну, де глибоко вкорінилася польська шляхта, повстанці рушили на Волинь. І хоча відсутність підтримки й наступ росіян змусили їх відступити у Східну Галичину, близько 5 тис. шляхтичів Правобережжя намагалися й далі чинити опір. Сподіваючись заручитися підтримкою настроєних проти царизму росіян і українців, поляки проголосили гасло: "За нашу і вашу свободу!" Однак селяни Правобережжя трималися нейтральної позиції. Вони вважали повстання справою поміщиків і не співчували повстанцям. До середини 1831 р. повстання було придушене.
Проте гніт абсолютизму і нестерпне соціальне становище селянської маси створювали атмосферу, сприятливу для революційних рухів. У 40-х роках XIX ст. до боротьби з існуючим ладом втягувалися нові сили як дворянської, так і різночинної інтелігенції. Виникали таємні політичні організації, члени яких прагнули не лише звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в січні 1846 р. у Києві. Тут зосередився цвіт української думки, і це мало величезний вплив на розвиток українського відродження. Членами товариства були історик М. Костомаров, тоді професор Київського університету, талановитий письменник і громадський діяч П. Куліш, професор математики М. Гулак, відомий фольклорист О. Маркович, видатний етнограф В. Білозерський і багато інших. Загальна кількість кирило-мефодіївців досягла майже сотні. Окрасою товариства був геніальний поет Т. Шевченко (1814-1861).
Члени Кирило-Мефодіївського товариства виробили програмні документи: "Статут і правила товариства", а також установчу "Записку", написані В. Білозерським з урахуванням думок інших братчиків, "Книгу буття українського народу", основним автором якої був М. Костомаров. Члени товариства вважали за необхідне ліквідувати в Росії кріпосне право, виступали за національне визволення України, за дружні відносини між народами, насамперед слов'янськими. Проте в них не було єдиного погляду на шляхи досягнення цих вимог. Ліберали проголошували мирний шлях. Т. Шевченко та його однодумці були за соціальну революцію. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго. У березні 1847 р. студент Київського університету О. Петров доніс царським властям про таємне товариство. Члени товариства були заарештовані, вивезені до Петербурга і там суворо покарані. Тільки через 10 років після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і господарської діяльності.
У Петербурзі після закінчення строків заслання осіли кирило-ме-фодіївці Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Навколо них утворився гурт письменників та публіцистів.
Тут із січня 1861 р. почав виходити українською мовою щомісячник "Основа". Його засновниками були П. Куліш, М. Костомаров та В. Білозерський. Новий центр у своїй програмі значно відійшов від ідей Кирило-Мефодіївського товариства. Головним у його діяльності був захист самостійності української нації та її літератури.
8.2. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ
ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЙСЬКОЇ МОНАРХІЇ
Наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської монархії. Окрім Закарпаття Австрійська монархія в той час почергово здобула окремі західноукраїнські землі: у 1772 р. після першого поділу Польщі - Галичину; у 1774 р. до Галичини приєднано Буковину, що її відібрала Австрія в Оттоманської імперії, яка занепадала; у 1795 р. після третього поділу Польщі - землі між річками Піліцою, Віслою і Бугом, до складу яких входили воєводства Краківське, Сандомирське, Люблінське і частина Мазовецького, Під-ляшського, Холмського і Брест-Литовського воєводств.
Перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарства. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Промисловість їх залишалася на мануфактурній стадії. Кріпосництво заважало розвитку промисловості, а також сільського господарства - провідної галузі в економіці Західної України. Велике феодальне землеволодіння було панівним у Закарпатті та Галичині, тоді як на Буковині за відсутності панщинної системи переважали селяни-власники (до 30 %).
Посилюється селянська боротьба у формах скарг, втеч, підпалів, розправ, відмов сплачувати податки, виконувати розпорядження адміністрації маєтків. Своєрідною формою антифеодальної боротьби був рух опришків. Десятки й сотні селян Прикарпаття озброювалися і втікали в малодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби.
Славною сторінкою в історії українського народу стало повстання в Північній Буковині в 1847-1848 рр. під керівництвом Лук'яна Кобилиці (1812-1851), який був обраний селянами Буковини до австрійського парламенту. Він на чолі селянських мас боровся за підтримку революції в Угорщині, за послаблення гноблення українського селянства в Північній Буковині. Антикріпосницький рух тривав півтора року. Схоплений у полон Кобилиця був страчений. Як і Кар-мелюк, він став героєм багатьох народних пісень та легенд.
Складні соціальні, економічні, національні умови розвитку західноукраїнських земель знову поставили на карту існування українського народу як такого. Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграв гурток "Руська трійця". Я. Головацький, М. Шашкевич, І. Вагилевич започаткували розвиток нової літератури, культури, пробуджували національну свідомість українців Галичини. Вони видали збірник "Русалка Дністрова" (1837)- першу книжку, написану українською мовою. В умовах політичного безправ'я та переслідування прогресивної думки цей літературний гурток проіснував недовго (1833-1837 рр.). Розбуджена, хоч і з труднощами, національна свідомість набирала сили, особливо під час революції 1848 р. Спалахнувши у лютому 1848 р. у Франції, полум'я революції перекинулося в Італію, Німеччину, а згодом і в багатонаціональну Австрійську імперію. Тут було проголошено буржуазно-демократичні свободи, скликано перший парламент. Революційні події у Східній Галичині, на Буковині та в Закарпатті стали складовою Австрійської буржуазно-демократичної революції.
Протягом 1848-1849 рр. селянська боротьба все ще мала стихійний характер, але поступово аграрний рух набрав політичного змісту. Селянство висунуло своїх депутатів до парламенту. Австрійський уряд змушений був здійснити аграрну реформу на Західній Україні раніше, ніж в інших провінціях. Селяни дістали особисту свободу, але втратили право користуватись лісами, пасовиськами та іншими вкрай необхідними для ведення господарства угіддями. Мало того, магнати з допомогою австрійської бюрократії добилися багатомільйонного викупу, який змушені були заплатити селяни колишнім поміщикам за "даровану" волю.
Капіталізм, що розвивався на західноукраїнських землях, ліквідував цехи в містах, старосвітські господарства в селах, але не сприяв ні виникненню фабричної промисловості, ні створенню високопродуктивної економіки в землеробстві. Капіталізм розорив дрібних виробників, різко збільшив кількість безробітних замість того, щоб створити осередки виробництва, які поглинали б робочу силу проле-таризованих верств. Зростали бідність і злидні, колишні виробники ставали пауперами (від лат. pauper - бідний). Особливо швидко пауперизувалося село. Безземельні селяни перетворювалися на "халупників", які мали власну хату з городами, і "комірників", які не мали ні хати, ні землі. Тим часом окремим магнатам належали десятки й сотні гектарів найкращих земель, лісів та угідь.
Пролетаризоване селянство, яке становило абсолютну більшість населення Західної України, знемагало під тягарем визискування, здирства, деспотизму, зазнавало жорстокого національного гноблення. Та його боротьба не зникла безслідно. Культурно-національним завоюванням українського селянства Галичини в 1848-1849 рр. стало створення кафедри української мови при Львівському університеті, організація українських початкових та середніх шкіл, газети "Зоря галицька", створення культурно-просвітницького товариства "Галицько-руська матиця" та Народного Дому у Львові. У той час у Львові виникла політична організація - Головна руська рада. Представляли її духовенство та міська інтелігенція. Рада поділялася на відділи, кожний з яких опікувався певним колом справ: шкільних, селянських, фінансових. Рада вимагала поділу Галичини на українську і польську.
8.3. Розвиток КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ в ПЕРШІЙ половині XIX ст.
На зміну дворянству прийшла нова суспільна група - демократична інтелігенція, яка походила в основному з міщанства, а також з дрібної шляхти, козацтва та селянства. У той час на українських землях почали діяти перші університети - у Харкові (1805 р.) та Києві (1834 р.), ліцеї - в Одесі та Ніжині, гімназії - у Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах, що значно розширило можливості здобути середню та вищу освіту для дітей привілейованих класів і станів. Освіта мала вирішальне значення для піднесення культури в Україні.
З формуванням капіталістичних відносин, і насамперед з розвитком промисловості, торгівлі та міст, зростала потреба в освічених, кваліфікованих працівниках, а отже, дедалі більше ставало навчальних закладів та учнів у них. Згідно з Попередніми правилами народної освіти в 1803 р. упроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії) та університети. У сільських парафіяльних школах навчання тривало 4-6 місяців, у міських - до одного року. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, основ релігії, виконувати елементарні арифметичні дії. У гімназіях навчалися переважно діти дворян і чиновників, навчання тривало сім років. Крім державних в окремих селах України діяли й дяківські школи, що утримувались на кошти батьків. Дяки навчали дітей переважно українською мовою: читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів. Існували й приватні пансіонати (майже в кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту й виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, що були засновані у Харкові (1812 р.), Полтаві (1817 р.), Одесі (1839 р.), Керчі (1836 р.) та Києві (1838 р.).
Проміжною ланкою між гімназіями й університетами стали ліцеї, яких в Україні відкрили три: в Одесі (1817 р.), Кременці (1819 р.) та Ніжині (1832 р.).
У першій половині XIX ст. в Україні вийшли друком важливі праці з різних галузей знань. У 40-х роках у Києві почала працювати Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів. У Комісії збирались, вивчались і друкувались документи про історичне минуле України. Тут працював Т. Шевченко. У цей період були надруковані твори відомого російського та українського історика М. Костомарова "Богдан Хмельницький" і "Бунт Стеньки Разіна", тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", яке підготував Д. Шу-равський. В українській історіографії кінця XVIII - початку XIX ст. особливе місце належить 'Тсторії Русів", яку в 1846 р. опублікував О. Бодянський. Багато архівних матеріалів про Запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Значний внесок у розвиток національної історичної думки зробив М. Максимович, перший ректор Київського університету. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, підготував та опублікував збірки українських народних пісень, став першим істориком Коліївщини - великого народного повстання, що відбулось на Правобережжі
в 1768 р.
Російський царизм, Габсбурзька монархія, німецький, польський та угорський феодалізм ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні у школах, ні в державних установах. Але спинити розвиток української мови вони не могли так само, як не могли добитися денаціоналізації та знищення українського народу як такого.
Українська інтелігенція, письменники, громадські та культурні діячі обстоювали право українського народу на власну національну мову, опікувалися її розвитком і вивченням. Так, у 20-30-х роках XIX ст. у Львівському університеті виконувались дослідження в царині краєзнавства і гуманітарних наук. I. Могильницький написав першу в Галичині граматику українською мовою. Тоді ж у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови та літератури. Вирішальну роль у становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури. Зачинателем її став I. Котляревський (1769-1838). На новий щабель піднесли українське красне письменство також твори Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо Т. Шевченка. З появою Т. Шевченка - виданням у 1840 р. "Кобзаря" і згодом "Гайдамаків" - українське відродження стало безсумнівним, а література й мова не потребували інших доказів свого права на існування.
Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався в загальному руслі з європейським мистецтвом. Панівним у цей час був класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, зароджувався реалізм як стиль майбутнього. У середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко заклали основу критичного реалістичного мистецтва. Пензлю та олівцю Т. Шевченка належать понад 130 портретів, серії малюнків, а також численні зарисовки з життя казахського народу, серед якого Т. Шевченко жив під час заслання.
У скульптурі й архітектурі цього періоду переважав класицизм, який прийшов на зміну бароко. Один з найвищих мистецьких досягнень того часу - пам'ятник Ришельє в Одесі, автором якого є I. Мар-тос (1754-1835), виходець з України. До видатних пам'яток монументальної скульптури належать будівля Київського університету (1842 р.) за проектом відомого академіка архітектури В. Беретті, Оперний театр у Львові (1837-1838 рр.) - архітекторів А. Пихаля і Я. Зальцмана. Засновник Харківського університету В. Каразін побудував поблизу Харкова першу в Україні метеорологічну станцію.
У сфері музичного й театрального мистецтва подіями на Східній Галичині стали твори композитора-професіонала М. Вербицького - автора симфоній та музичних творів на слова Ю. Федьковича. Великий внесок у розвиток музики зробив С. Гулак-Артемовський. Заслужену славу на початку XIX ст. здобув аматорський театр у селі Кибінці на Полтавщині, керівником та режисером якого був батько письменника М. Гоголя В. Гоголь-Яновський. Відомий український актор К. Соле-ник виступав на сцені професіонального театру, керівником і режисером якого був Г. Квітка-Основ'яненко. У першій половині XIX ст. в Україні почали організовуватись пейзажні парки: в Умані - "Со-фіївка", в околицях Білої Церкви, у долині річки Рось - "Олександрія", у Львові - Стрийський.