Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С.
Історія України: Навч. посіб. - 2-ге вид., випр.
- К.: МАУП, 2002. - 328 с. - Бібліогр.: с. 323-324.
Розділ 3
СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІУ-ХУІ СТ.
3.1. ЗАХОПЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ЛИТОВСЬКИМ КНЯЗІВСТВОМ І ПОЛЬЩЕЮ
Феодальна роздробленість Київської держави, сили якої підірвала монголо-татарська навала, призвела до захоплення українських земель феодалами Польщі, Литви, Молдавії, Угорщини, Кримського ханства і Туреччини.
У XIV ст. Україна переживала період політичного, економічного і культурного спаду. Тоді ж почався період підйому в розвитку її сусідів - Литви, Польщі, Московського князівства.
У XIII ст. внаслідок розпаду племінного і зародження феодального суспільства, а також об'єднання войовничих, відсталих язичницьких племен утворилася Литовська держава зі столицею у Вільнюсі. Вона рішуче протистояла нападам з боку Лівонського і Тевтонського орденів лицарів-хрестоносців. Значно зміцнилася Литовська держава при великому князеві Гедиміні (1316-1341 рр.). На початку XIV ст. литовці розпочали захоплення Білорусі. Після смерті Юрія-Болеслава князем Волині стає син Гедиміна Любарт (1341-1385 рр.). Литва почала істотно впливати на політику Любарта, заволоділа Волинською, Холмською і Белзькою землями.
Другий син Гедиміна Ольгерд (1345-1377 рр.) узяв курс на захоп-лення українських земель. Це полегшувалося й тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека в 1357 р. помітно ослабла: почалися між-усобиці й фактично утворилося кілька улусів. Протягом 13551356 рр. Ольгерд захопив Чернігівсько-Сіверську землю, а в 1362 р. - Київ. Того ж року він розгромив загони татарських військ на р. Сині Води і поширив свою владу на Поділля. В усіх цих землях Ольгерд залишив княжити своїх синів і племінників. Так, у Києві правив його старший син Олександр. Місцеві феодали зберегли окремі свої володіння, а руські землі - Чернігівська, Київська та Волинська - залишалися автономними. Руські князі й бояри були васалами литовського князя. Водночас князь брав на себе обов'язки захищати їх від татар. Литовські князі проголосили правило: "Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо". Українська аристократія підтримувала Велике князівство Литовське, оскільки його зовнішня політика (саме у боротьбі з монголо-татарами) збігалася з інтересами України. Українське населення вважало литовців союзниками у боротьбі із Золотою Ордою.
Таким чином, підкоривши Білорусь і значну частину території Ук-раїни, Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі. Більшість населення в ньому становили українці й білоруси. Литовці були культурно відсталішими від них, сповідували язичництво. Литовська верхівка швидко потрапила під культурний вплив своїх слов'янських підданих. Литовські князі намагалися пристосуватися до українських і білоруських умов життя, приймали православну віру, місцеву культуру, мову, тобто ставали українськими і білоруськими князями, тільки з нової литовської династії Гедиміновичів. Слов'янська мова ставала державною, нею писали офіційні документи. Починаючи з Гедиміна литовські князі називали себе князями литовців і руських, а свою державу - Великим князівством Литовським і Руським.
Велику роль в історії України відіграла Польща. Ще в 1339 р. поль-ський король Казимир III уклав союз з угорським королем проти Ук-раїни і дістав підтримку Ватикану. Через дев'ять днів після смерті Галицько-Волинського князя Юрія-Болеслава Казимир III розпочав похід у Галичину. У боротьбі з місцевим населенням він у 1340 р. захо-пив усю Галицьку землю.
Завоювання українських земель не відбувалося для поляків так легко, як для литовців. Річ у тім, що польську агресію підтримали польські магнати, які мріяли про українські землі; католицька церква, яка хотіла знищити православ'я і поширити свій вплив на Схід; багаті польські городяни, яким були потрібні торговельні шляхи до Галичини. I хоча спочатку Галичина зберігала відносну адміністративну незалежність, а Казимир III офіційно пообіцяв поважати права і звичаї українського населення, незабаром усе різко змінилося. Вже в 1340 р. король попросив Папу звільнити його від присяги "дотримувати обряди, права і звичаї православних підданих" і почав роздавати землі полякам, німцям, угорцям; в усіх волостях були призначені старости.
Тому в 1340 р. населення під керівництвом боярина Дмитра Дедь-ка вигнало поляків з Галичини. До 1345 р. Галичина залишалася під владою литовського князя Любарта. Проте поляки не втрачали надії захопити Галичину. Тривалий час вони в союзі з угорцями боролися з литовцями, які підтримували українців, за Галичину і Волинь. Для поляків ця війна була хрестовим походом проти язичників-литовців і православних українців. У 1366 р. війна завершилася перемогою Польщі, яка захопила всю Галичину і половину Волині.
У 1379 р. помер польський король Казимир III. За договором з Людовіком Угорським Казимир згодився на передання Людовіку польської корони і українських земель після смерті в разі, якщо у нього не буде наступника (що й сталося). Людовік став польським королем, проте намагався втримати Галичину у складі Угорщини. Для цього він призначив князем Галичини близького до себе Владислава Опольського. Опольський оточив себе німцями, поляками, угорцями, погано ставився до місцевого населення, здійснював політику католицизму. У Львові в 1375 р. було засновано католицьке архі-єпископство. Після смерті Людовіка королевою Польщі стає його донька Ядвіга, яка в 1387 р. відвоювала Галичину в угорців і остаточно приєднала до Польщі.
Північна Буковина - частина Галицько-Волинського князівства, створеного в 1359 р., - потрапила у залежність від Молдавської дер-жави. Молдавію, а в її складі й Буковину, постійно захоплювали то Угорщина, то Польща, а починаючи з XVI ст. вона почала залежати від Турецького султана.
Ще у другій половині XIII ст. Угорщина приєднала Закарпатську Україну. На захоплених землях зберігалися місцеві територіальні ут-ворення - жупи (пізніше їх почали називати комітетами), проте очо-лювали їх угорські феодали.
Наприкінці XIV ст. у Польщі та Литви з'явилися спільні державні інтереси. По-перше, і Польщі, і Литві загрожували агресивні плани Тевтонського ордену. По-друге, треба було утримувати нові величезні території з білоруським і українським населенням. По-третє, зі зростанням своєї могутності Московська держава почала заявляти претензії на всі давньоруські землі. До того ж польські магнати-пани мали намір заволодіти рештою українських земель і шукали для цього нові можливості.
Від середини XIV ст. і до 70-х років XV ст. знову посилюється зна-чення Київського князівства, де княжила династія Гедиміновичів. У ті роки межі Київського князівства розширилися внаслідок приєднання частини земель сусідніх князівств, зокрема за рахунок колонізації південних степів. Під владою київського князя були Овруч, Мозир, Чорнобиль, Житомир, Остер, Черкаси, Переяслав, Канів, Звенигородка та інші міста, де Гедиміновичі призначили своїх намісників. Київський князь був васалом Великого литовського князя, проте зберігав за собою верховну владу в землі. Так, у його підпорядкуванні були старости, він здійснював верховне командування військовими силами, мав право роздавати землі в користування боярам. Протягом 1362-1395 рр. у Києві княжив представник династії Геди-міновичів - Володимир Ольгердович. При ньому значно зміцнилася влада, почалося карбування власних монет, з'явився герб Києва - архангел Михаїл на червоному щиті. На прапорі був зображений Київський герб на зеленому тлі.
Дотримуючись своєї політики, Вітовт усунув князя Володимира від князювання в Києві й на його місце призначив Скиргайла Оль-гердовича. Після його смерті у 1396 р. Вітовт правив Київською землею через своїх намісників. Князівська влада в Києві відновилася ще раз з 1440 по 1470 р. Останнім київським князем був Семен Олелько-вич. Після цього Київська феодальна держава перестала існувати. Київською землею почали керувати литовські воєводи.
Після приєднання українських і білоруських земель Литва прагнула захопити й Північно-Східну Русь. Проте в 1372 р. московський князь Дмитро Донський розбив литовські війська під Любутськом. Значення Москви ще більше зросло після Куликівської битви 8 вересня 1380 р., коли руське військо розгромило золотоординські полчища Мамая. У цьому зв'язку в польських вельмож зародилась ідея династичної унії Польщі та Литви, для чого вони вирішили віддати заміж польську королеву Ядвігу за нового Великого литовського князя Ягайла Ольгердовича. У 1385 р. у невеликому білоруському місті була підписана Кревська унія. Ягайло узяв за дружину королеву Ядвігу і став королем Польщі, однак за це він обіцяв землі України і Литви назавжди приєднати до Польщі, а литовців хрестити в католицьку віру.
Не всім представникам правлячих верств Литви Кревська унія була до душі (адже Польща стала гегемоном у союзі Польщі та Литви). Речником протесту Великого Литовсько-Руського князівства проти свавільного, антидержавного акту Ягайла виступив князь Вітовт (1392-1430 рр.), який кілька разів намагався розірвати зв'язки з Польщею і здобути королівський титул. Згідно з угодою, підписаною в 1400 р., Ягайло і польські феодали визнали Вітовта довічним правителем автономної Литовської держави, а Вітовт прийняв титул Великого князя литовського.
Політика Вітовта була спрямована на зміцнення Литовської держави. Залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), Західне Поділля змушений був передати Польщі. Вітовта непокоїло й те, що багато дрібних князів з династії Гедиміновичів українізувалися, почали вболівати за місцеві інтереси більше, аніж загалом за справи Великого князівства. Тому Вітовт постійно переводив князів з одних володінь до інших, щоб позбавити їх місцевої підтримки. Дрібні князі, аби зберегти свої землі, повинні були відбувати військову службу у Великого князя. Таким чином, Україна перетворилася на литовську провінцію під керуванням великокнязівських намісників.
Розширюючи кордони держави, Вітовт поставив перед собою зав-дання витіснити татар з Причорномор'я і вийти до берегів Чорного моря. У 1399 р. на р. Ворсклі відбулася велика битва з татарами, проте литовці зазнали поразки. I все-таки у 20-ті роки XV ст., скориставшись ворогуванням між золотоординськими ханами, Вітовт розширив межі Литовської держави до Чорного моря. Для захисту степових просторів він збудував тут кілька фортець.
Вітовт продовжував зміцнювати позиції литовської знаті. У 1423 р. він підписав угоду з Ягайлом, згідно з якою литовські бояри-католики діставали такі самі широкі права, як і польська шляхта. Та водночас зі зближенням польської і литовської знаті на грунті католицизму збільшувався розрив між литовською і православною українською знаттю. Поділ на католиків і православних, що відбувся в результаті Кревської унії в 1385 р., тепер посилився суспільними і політичними привілеями католиків.
Після смерті Вітовта в 1430 р. у Великому князівстві Литовському почалася боротьба проти польських панів і католицької церкви. Ук-раїнські феодали, спираючись на підтримку кількох литовських маг-натів, обрали Великим князем брата короля Вітовта - Свидригайла, князя зі Східної України, який негативно ставився до союзу з Польщею. У відповідь на це Ягайло захопив Волинь і Поділля, де незабаром почалася народна війна проти поляків. Намагаючись підірвати владу Свидригайла зсередини, Польща організувала серед литовців пропольську партію, яка оголосила недійсним обрання Свидригайла Великим князем і зробила Великим князем молодшого брата Вітов-та - Сигізмунда Старобського. Внаслідок цього в 1432 р. Литовське князівство поділилося на два табори: землі, де жили литовці, підтри-мували Сигізмунда, тоді як українське населення підтримувало Сви-дригайла. Сигізмунд, намагаючись знайти підтримку серед пра-вославних феодалів, пообіцяв зрівняти їх у правах з литовськими феодалами-католиками. Це сприяло тому, що в 1435 р. він переміг Свидригайла, хоча народні виступи, зокрема в Київській землі, тривали. Проте постійна орієнтація Сигізмунда на Польщу призвела до невдоволення литовських і українських панів, і в 1440 р. Сигізмунд загинув від рук змовників на чолі з українськими князями Іваном і Олександром Чарторийськими. Литовці обрали своїм Великим князем сина Ягайла - Казимира, який у 1447 р. стає також королем Польщі під іменем Казимира IV.
І хоча литовські пани дедалі більше відтісняли українців від дер-жавного життя у країні, вони змушені були піти на поступки укра-їнському населенню і відновити Київське та Волинське удільні кня-зівства. Київським князем став Олелько Володимирович, а Волинським - Свидригайло. Та вже в 50-х роках, спираючись на підтримку польських магнатів, Казимир IV узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свид-ригайла та в 1471 р. після смерті князя Семена Олельковича Волинське і Київське князівства були ліквідовані й перетворені на воєводства під управлінням намісників Великого князя.
Добре розуміючи обстановку, литовські правителі намагалися схилити православне населення України до католицизму. У цьому зв'язку в 1458 р. православну церкву України і Білорусії було відок-ремлено від московської митрополії й перетворено на самостійну київ-ську митрополію. Проте на унію з католицькою церквою українське населення не пішло.
У XV ст. над Україною нависло нове лихо - з боку Туреччини (Османської імперії) і Кримського ханства. Після розпаду Золотої Орди на Кримському півострові в 1449 р. виникла татарська війсь-ково-феодальна держава. Хан Хаджі-Гірей остаточно відмежувався від Орди, а основою його зовнішньої політики стало пограбування сусідніх країн. Його наступник хан Менглі-Гірей захопив Причорномор'я і знову відсунув українські землі на північ.
У 1498 р. Туреччина вперше напала на українські землі, зокрема розоривши міста Перемишль і Ярослав. Починаючи з 80-х років XV ст. напади татар на Україну стають постійними. Кримські татари грабували українські землі, забирали і продавали українських людей у рабство. Найбільшим ринком з продажу рабів стала Кафа (кримське місто Феодосія). Литовські князі змушені були платити щорічну данину Кримському ханові, проте напади на Україну тривали, а польсько-литовська держава не змогла організувати захисту своїх південних кордонів. Наймане військо було невелике - близько 4 тис. осіб. Замки, побудовані литовцями для оборони у Вінниці, Брацлаві, Черкасах, Умані, Барі, Каневі та інших містах, були погано оснащені й мали невеликі гарнізони. I тільки на початку XVI ст. у ряді битв польське військо і загони місцевих князів під керівництвом українського князя Костянтина Острозького змогли завдати поразки татарським загарбникам. Однак в основному боротися проти татар і турків доводилося українському народові та новій силі, яка зароджувалася в ті часи, - козацтву.
Посилення централізаторської політики Великого князівства Ли-товського, ущемлення прав православного населення та українських князів і панів призвели до того, що багато українських магнатів почали шукати захисту у православної Московської держави.
Наприкінці XV - на початку XVI ст. утворилась єдина Російська держава. Важливим етапом на шляху її зміцнення була ліквідація в 1480 р. монголо-татарського ярма. Московський князь !ван III прийняв титул "государя всієї Русі" і заявив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві.
Ще в 1481 р. князь Федір Бєльський, Михайло Олелькович та !ван Гольшанський у відповідь на ліквідацію Київського князівства ор-ганізували змову з метою вбити короля Казимира і передати українські землі під владу Москви. Проте змову було розкрито, її учасників страчено, тільки Федору Бєльському вдалося врятуватись. З 90-х років XV ст. православні правителі Чернігівських князівств добровільно почали визнавати владу Москви.
У 1508 р. український князь Михайло Глинський, сміливий, тала-новитий і прекрасно освічений (освіту він здобув у Західній Європі), очолив повстання в Україні проти Литви, та воно зазнало поразки, і Глинський втік до Москви.
Унаслідок воєн, що відбулись на початку XVI ст., до Росії перейшли Чернігівсько-Сіверські землі, зокрема міста Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський, Брянськ, Більськ, Гомель. Цим було покладено початок входженню частини українських земель до складу Російської держави.
Отже, на початку XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське почало втрачати свої позиції. У 1549 і 1552 р. воно не змогло протистояти нападам татар. У 60-ті роки XVI ст. нова війна з Москвою змусила литовських панів звернутися по допомогу до Польщі. Натомість поляки головною умовою поставили об'єднання в єдине політичне ціле Польщі й Литви, яких до того об'єднувала тільки дина-стична унія. Литовські й українські магнати боялися посилення ролі польських панів і були проти цього, проте дрібні й середні українські феодали, невдоволені владою магнатів, підтримували об'єднання, спо-діваючись дістати такі самі привілеї, які мало польське дворянство.
У 1569 р. король Сигізмунд II Август скликав у Любліні сейм. Поляки за підтримки дрібної шляхти з Волині, Поділля, Київщини оголосили про приєднання цих земель до Польщі. У результаті підписання Люблінської унії було утворено Річ Посполиту, з єдиним королем, сеймом, грошима, податками і зовнішньою політикою. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, зокрема місцеве управління, військо, суд, скарбницю.
До Польщі відходили всі українські землі, які були розділені на сім воєводств: Руське (Галичина), Більське, Волинське, Подільське, Брац-лавське, Київське і Чернігівське (створене в 1635 р.).
Протягом майже двох століть більшість населення України прожи-вала у складі Великого князівства Литовського. На думку історика М. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Москва. Дехто з українських істориків стверджує, що, по суті, воно стало оновленою руською державою, а не іноземним формуванням, що поглинуло Україну. I хоча на-ціонально-політичне життя українців стикалося з певними перешко-дами, проте для розвитку культури і національної самосвідомості це був сприятливий час. Українські нащадки князів і бояр мали рівні права з литовцями, часто були намісниками, воєводами, старостами і всі життєво важливі питання вирішували на місцях. Вони також засідали у великокнязівській раді та центральній адміністрації. Діловодство велося українською мовою, а Литовський статут (кодекс Великого князівства) грунтувався на законодавчих традиціях Київської держави. Православна церква мала в українських землях практично головне значення. Водночас, як засвідчує доля Галичини, яка першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польської корони під сумнів було поставлене власне існування українців як окремої етнічної спільноти.
3.2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI СТ.
Зв'язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною Європою істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток України.
Річ Посполита була найбільшою державою тогочасної Західної Європи з населенням 7,5 млн і загальною площею 815 тис. км2. Поляки заселяли лише 180 тис. км2 цієї території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій території, не перевищувала 2 млн.
Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну почала по-ширюватися система станової організації суспільства. На відміну від класів, які уособлювали економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Спочатку правові відмінності між станами не були чітко визначені, і люди могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає спадковим.
Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до неї належало майже 30 найбагатших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів: Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі, Заславські та ін. До шляхти належали також багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10-15 сіл. Шляхтичів, які належали до найвищої верстви, називали магнатами.
Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. їхніх земель ви-стачало тільки на те, щоб утримувати сім'ю. Загалом українська шляхта становила 5 % усього населення.
Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шляхти і постійно (у 1387, 1413, 1430, 1434 та інших роках) надавали їй нові привілеї. Наприкінці XV - на початку XVI ст. шляхта підпорядкувала собі місцеві зібрання - сеймики, а пізніше й загальний сейм Речі Посполитої, якому належала найвища економічна влада у країні. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю за-боронялося без згоди шляхти видавати закони. Після смерті останнього представника династії Ягеллонів (1573) шляхта дістала право обирати короля і визначати його прерогативи.
Польська шляхта наступала також на права міст. Спочатку в 1505 р. міста було позбавлено права голосу в сеймі. Щоб забезпечити собі більший прибуток, шляхта в 1565 р. заборонила місцевим купцям купувати товари за кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо зі шляхтою. Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб мати такі права, повинна була пе-реймати польські звичаї і навіть змінювати власну православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа, яка приймає като-лицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав. На цей шлях стало багато українських панів.
У тогочасних українських містах проживало до 15 % усього насе-лення. Багато міст мали Магдебурзьке право (у німецькому місті Магдебурзі вперше було організовано самоуправління). У 1356 р. Магдебурзьке право дістав Львів, згодом - Кам'янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Київ (1497 р.). Зазвичай у місті управляло 40-50 багатих патриціанських родин. А більшість населення міста становили пересічні робітники, ремісники, права яких були дуже об-межені. Середні городяни складалися з купців і торгівців. Жителі міста належали до стану міщан.
Майже 80 % населення України становили селяни, які були по суті повністю безправними.
До середини XVI ст. в Україні остаточно встановлюється кріпосне право. Феодали позбавляють селян їхніх громадянських прав.
У 1447 р. селян було позбавлено права на суд, тобто феодали могли втручатися в особисте життя селян. Феодали також змушували селян користуватися за плату панськими млинами і шинками.
Наступним обмеженням прав селян була заборона на їх переселення. Згідно з рішенням сейму в 1496 р. право вийти із села мав лише один селянин, а на службу або на навчання селянин міг піти тільки з дозволу пана. А в 1505 р. сейм ухвалив рішення, згідно з яким селяни взагалі не мали права переселятися без дозволу пана.
В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. У зв'язку з тим, що на початку XVI ст. у багатьох країнах Європи підвищився попит на продовольство, феодали в Україні почали перетворювати свої володіння на комерційно спрямовані господарства, що називалися фільварками. З 1557 р. фільварок стає основою магнатського господарства. Селянські землі включалися у феодальні володіння. Право на землеволодіння визнавалося тільки за шляхтою і церквою. Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота називалася панщиною. Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на рік, то на середину XVI ст. - два-три дні на тиждень. Окрім панщини селяни повинні були виконувати для пана й інші роботи.
Таким чином, тоді як у Західній Європі кріпосне право відмирало, у Східній Європі, зокрема в Україні, воно посилювалося. Проте рівень кріпацтва в різних регіонах України був різний. Наприклад, у рідконаселених районах, зокрема в Карпатах та Наддніпрянщині, кріпацтва майже не знали. А от у Галичині, на Волині воно набувало жорстокого характеру.
У зв'язку з посиленням експлуатації селян обсяги виробництва зерна значно збільшились. Зерно почали експортувати до Голландії, Франції та Англії переважно Балтійським морем. Водночас у південних районах Речі Посполитої, наприклад у Поділлі, яке розміщувалося далеко від торговельних шляхів, випасали великі стада худоби, а згодом переганяли їх на продаж до Південної Німеччини або Італії.
В економіці України важливу роль відігравав видобуток солі, що здійснювався в Галичині, з чорноморських лиманів та озер. Високого рівня досягла обробка дерева. У лісах працювали цілі села теслярів і столярів, бондарів, стельмахів. Чинбарі шили пояси, сідла, взуття, рукавиці та інші вироби. Здебільшого на привізному металі працювали ковалі, слюсарі, мечники, зброярі. З XV ст. почали виробляти горілку. Промисловість у місті було організовано за цеховим принципом з метою захисту інтересів кожного цеху, а також для контролю за якістю і кількістю вироблених товарів.
Наприкінці XIV - на початку XV ст. засновувались нові міста і розширювались старі. Найбільшим містом у XV ст. був Львів із на-селенням майже 10 тис, тоді як Київ, беззахисний перед набігами татар, налічував до 3 тис. жителів. У Львові було 14 цехів, що об'єднували 36 різних професій ремісників. Процвітали й інші міста, зокрема Кам'янець, Луцьк. Внутрішня торгівля здійснювалася на регулярних ярмарках. Розвиненою була й зовнішня торгівля, особливо в Західній Україні, де проходили основні торговельні шляхи між Європою і Сходом.
Таким чином, наприкінці XIV - у першій половині XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Польщі та Литви, відбувалися значні соціально-економічні зміни. Створювалася нова соціально-класова структура суспільства, зі зміцненням шляхти посилювався кріпосницький тиск і запроваджувалося кріпосне право.Зв'язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною Європою істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток України.
3.3. Розвиток КУЛЬТУРИ НАПРИКІНЦІ XIV - У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI ст.
Період з кінця XIV до початку XVI ст. - час боротьби за збереження культурної самобутності України, подальшого формування украї-нського народу. Чужоземне пригноблення та постійні напади турків і татар не сприяли розвиткові української культури.
Україна мала тісні зв'язки з культурами російського, білоруського, болгарського і сербського народів. Наприкінці XV ст. великий вплив на їх розвиток спричинило виникнення у Кракові та Чорногорії східнослов'янського друкування кирилицею. У 1491 р. у Краківській друкарні було надруковано "Октоїх", "Часослов", а в 1495 р. у Чорногорії - "Псалтир". Ці книги поширилися в Україні. На початку XVI ст. видавничу діяльність розпочав білоруський учений-гу-маніст Франциск Скорина. Протягом 1517-1518 рр. у Празі кирилицею він видав кілька частин Біблії, а в 1525 р. у Вільно - "Апостол". У 1577 р. князь К. Острозький заснував друкарню в Острозі.
У XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у містах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки, які навчали читати, писати та церковного співу.
Вихідці з України навчалися в багатьох європейських університетах, зокрема в Болонському, Краківському та Празькому. У Сорбонні імена студентів-українців, а також бакалаврів і магістрів зустрічаються вже у другій половині XIV ст., а в середині XV ст. Сорбонна мала кількох докторів-українців. Ті, хто здобув освіту за кордоном, повернувшись в Україну, поширювали тут передові ідеї гуманізму, зокрема вчення Яна Гуса. Дехто залишався працювати на чужині. Наприкінці XV - на початку XVI ст. у Європі знали про наукову роботу Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському університеті, Павла Русина - в Краківському. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Він написав низку наукових праць з філософії, медицини, астрономії.
Кінець XIV ст. позначений змінами, що відбуваються й у народній творчості. Обрядова поезія істотно звільняється від культових елементів. Український народ створює прислів'я, приказки, казки, легенди. Починаючи з XV ст. зароджується епічна поезія - українські пісні й думи. Виконували їх народні співці - кобзарі. В основному ці твори відбивали історичну тематику, прославляли героїв. Найвідо-мішою є "Дума про козака Голоту".
В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні відомості містилися в "Короткому Київському літописі", датованому XIV-XV ст., а також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-літературні твори: послання, житія святих. Особливо багато таких описів з'явилося в Києво-Печерській лаврі. Поряд із церковною розвивалася й світська література, зокрема збірник "Гз-марагд" на морально-побутові теми, збірник повістей "Александрія" про Александра Македонського, повісті про Троянську війну.
З'являються нові елементи в архітектурі. Будуються муровані замки з вежами, ровами, мостами (у Луцьку, Кременці, Хотині). Під впливом західної архітектури почали споруджувати безбанні храми. Було збудовано багато монастирів: Києво-Печерський, Дермансь-кий, Унівський, Троїцький. Головними замовниками стають шляхта, міські та сільські громади, чиї естетичні вподобання впливали на архітектуру.
До найкращих зразків живопису цього періоду належать сюжети-композиції "Різдво Христове" і "Успіння Богородиці" у Кирилівській церкві в Києві (XIV ст.), малювання Онуфріївської церкви в селі Лаврове (XII ст.) і Вірменського собору у Львові (XIV-XV ст.). Дістали поширення ікони, намальовані на дошках. Серед іконописців вирізняється Петро Ратенський, який намалював ікону "Богородиця" у
Володимиро-Волинському соборі й Петрівську ікону в Успенському соборі в Москві.
Подальшого розвитку набули також хоровий спів, танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок), музичний і танцю-вальний фольклор, гра на бандурі.
У цей період тривають формування й розвиток української народ-ності.
Питання про створення української народності складне й досі ос-таточно в історичній науці не вирішене. Найпоширеніші три концепції: за першою частина російських істориків, виправдовуючи політику русифікації, яку здійснював царат, доводили, що впродовж усієї історії існувала і розвивалася лише одна великоруська народність, а української і білоруської народностей не було й немає, що вони є "відгалуженнями російського народу". Тим самим заперечувалося право цих народів на вільний національний розвиток. Згідно з кон-цепціями М. Карамзіна (1766-1826), В. Ключевського (1841-1911), М. Погодіна (1800-1875), Київська держава була результатом витвору великоруської народності. Російський письменник О. Солженіцин, претендуючи на роль знавця історії, у брошурі "Як нам облаштувати Росію?" пише: "Це все фальшива вигадка, що мало не з IX століття існував український народ з особливою неросійською мовою".
Друга концепція найповніше викладена у працях М. Грушевсько-го (1866-1934). Він вважав, що не існує "загальноруської" історії, так само як не може бути й "загальноруської" народності, а може бути тільки історія "руських народностей".
Порогом історичних часів для українського народу М. Грушев-ський вважав IV ст. н. е. Він категорично відкидав претензії Московської Русі на частину давньоруської спадщини, правонаступником якої є виключно "українсько-руська" народність, бо саме вона створила Київську державу. Згідно з концепцією М. Грушевського, Київська Русь - це Україна. Вона займала територію 1,5 тис. км завдовжки і 800-900 км завширшки, об'єднувала різні племена, на основі яких формувалась українська народність. Київська держава підкорила також північні племена, від яких пішли великоруський і білоруський народи. Він доводив, що історія вела українську і руську народності здебільшого різними шляхами, які мали більше відмінностей, ніж подібності. Водночас М. Грушевський зазначає, що Київська держава залишила глибокі сліди в побуті й культурі північних та північно-східних земель, що входили до її складу (поширення державної християнської релігії, візантійських книг і мистецтва, формування правових відносин тощо). Внаслідок феодальної роздробленості відокремилась північно-західна частина Київської Русі. Вищий, ніж у Київській Русі, розвиток продуктивних сил, пожвавлення обміну та торгівлі, економічних зв'язків між окремими землями, політичних відносин, особливо внаслідок посилення визвольної боротьби проти чужоземних загарбників, - усе це стало основою створення української народності. Водночас формувались єдина культура, мова і загальні риси побуту української народності. Щоб зберегти себе як етнічну єдність, українському народові довелося боротися проти татаро-турецьких, польських, литовських, угорських загарбників і російського царату. Територією формування української народності були Київська, Переяславська землі, Волинь, Поділля, Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, Чернігівська та Сіверська землі. В основу мови української народності було покладено середнь-одніпровські діалекти.
За часів феодальної роздробленості виник етнічний та історико-географічний термін "Україна", який згодом став власною назвою південно-західних земель. Вперше назва "Україна" вживається стосовно великої території Наддніпрянщини в 1187 р. в Київському лі-тописі про смерть переяславського князя Володимира Глібовича. Той же Київський літопис у 1189 р. називає Україною Галицьку землю. Відтоді назва "Україна" вживається в літописах паралельно з назвою "Русь", "Руська земля". У XV-XVII ст. назва "Україна" вживається в багатьох українських офіційних документах, мемуарах, художніх творах, народних думах і піснях. Так, широко відомими в XVI ст. були пісні "Засмутилась Україна", "Дума про Рвана Вдови-ченка-Коновченка", де йшлося про "славну Україну", і "Пісня про Байду", який мав "стати паном на всю Україну".
Представники третьої концепції - радянські історики Б. Греков, В. Мавродін, Б. Рибаков та П. Толочко - вважають Київську Русь спільною етнічною основою російського, українського і білоруського народів. Радянська історіографія засуджувала концепцію М. Гру-шевського, його школи, інших українських істориків, відкидала твердження, що українська народність бере початок від слов'янських племен антів, виступала проти положення, що Київська держава була створена українською народністю, називала її спільною колискою росіян, українців і білорусів.
Проблему формування української народності можна дослідити тільки комплексно, на основі наукового аналізу з використанням нових матеріалів з археології, історії, антропології, етнографії.
Підбиваючи підсумки, зауважимо, що наприкінці XIV - на початку XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою Великого князівства Литовського, а згодом Польщі; Закарпаття було під владою Угорщини, Буковина - під владою Молдови, Чернігівська земля з 1503 р. належала Московській державі, Північне Причорномор'я - Кримському ханству. Проте незважаючи на несприятливі історичні умови в Україні інтенсивно розвивалася економіка, відбувалися соціально-політичні зміни, подальший розвиток української культури, формувалась і розвивалась українська народність.