Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С.
Історія України: Навч. посіб. - 2-ге вид., випр.
- К.: МАУП, 2002. - 328 с. - Бібліогр.: с. 323-324.
Розділ 15
УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ВОЗЗ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ (1939-1945 РР.)
Друга світова війна назрівала протягом багатьох років. Причини її були складними й різними. Найважливіша з них - загострення суперечностей між капіталістичними державами, зокрема Німеччиною, Італією та Японією, з одного боку, і США, Англією і Францією - з іншого. Точилася гостра боротьба за світове панування. Тому незважаючи на глибокі суперечності, що розділяли капіталістичні держави і соціалістичну країну СРСР, війна почалася не між ними, а всередині капіталістичного світу.
Вступ СРСР у Другу світову війну змінив її політичний характер, зумовив переростання війни з боку сил, що протистояли гітлерівському блокові, в антифашистську, визвольну. Союз РСР став головним оплотом народів у боротьбі проти фашизму. Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941-1945 рр. проти фашистської Німеччини та її союзників - найважливіший, вирішальний фронт Другої світової війни.
Період, що ввійшов в історію людства як Друга світова війна, охоплює шість років - з вересня 1939 р. до вересня 1945 р. Умовно історію війни можна поділити на п'ять етапів, кожен з яких має специфічні особливості: перший - з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. (з дня нападу на Польщу до дня вступу у війну СРСР); другий - з 22 червня 1941 р. до листопада 1942 р., коли почався корінний перелом у війні; третій - з листопада 1942 р. до кінця 1943 р. (корінний перелом у війні, зумовлений перемогами Червоної Армії на Волзі й Курській дузі та військовими досягненнями США й Англії); четвертий - з кінця 1943 р. до 8 травня 1945 р. (безперервний наступ збройних сил антифашистської коаліції на всіх фронтах); п'ятий - з 9 травня 1945 р. до 2 вересня 1945 р. (від капітуляції Німеччини до капітуляції Японії).
15.1. ПЕРШИЙ ЕТАП ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ І УКРАЇНА
Фашистська Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 р. Англія і Франція оголосили війну Німеччині 3 вересня. Так почалася Друга світова війна, яка втягла у свою орбіту 61 державу, 80 % населення земної кулі. Вогненний смерч пронісся над величезними просторами Європи, Азії і Африки, захопив океанські простори, досягнувши берегів Нової Землі і Аляски на півночі, Курильських і Га-вайських островів на сході, кордонів Єгипту, Індії та Австралії на півдні. У цій війні загинуло понад 50 млн осіб, у тому числі й понад 27 млн радянських громадян. Лихо і страждання, які пережили люди, незмірні.
Німецька армія швидко захоплювала територію Польщі. Німеччина виставила проти неї 58 дивізій і 2 повітряні флоти (2000 літаків), польська ж армія мала 37 піхотних дивізій і близько 400 літаків. Уряд Польщі 6 вересня, коли польська армія ще захищалася, евакуювався з Варшави, а 17 вересня втік до Румунії. Польська держава перестала існувати.
У зв'язку з нападом фашистської Німеччини на Польщу і швидким просуванням гітлерівських військ на схід радянський уряд провів у перших числах вересня 1939 р. великі військові збори в шести військових округах. Війська Київського та Білоруського округів були приведені у повну бойову готовність і на цих напрямах створювались Український та Білоруський фронти.
Проте ці заходи були брудною політичною грою з боку радянського керівництва, оскільки ще 23 серпня 1939 р. у Москві нацистський і радянський міністри закордонних справ - Й. Ріббентроп і В. Молотов - підписали договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, а також таємні додаткові протоколи, які були такими ж вагомими, як договір, і яким судилося на десятиріччя залишитися "таємними".
Якщо укладання радянським керівництвом пакту з потенційним агресором ще можна тлумачити як законну спробу хоча б на деякий час відтягнути війну, то по-іншому слід розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав за рахунок сусідніх. Так, протокол передбачав розмежування між СРСР та Німеччиною в разі війни по лінії річок Нарев, Вісла, Сян, тобто територією Польщі з розтинанням Варшави.
Через пакт "Ріббентропа-Молотова" СРСР опинився у вкрай сумнівному становищі фактичного союзника воюючої Німеччини. Гітлерівський вермахт, громлячи значно слабшу польську армію, стрімко наближався до західноукраїнських і західнобілоруських земель, які за щойно укладеними таємними протоколами мали бути під радянським контролем. Окремі німецькі частини вдерлися на територію Західної України і перебували на відстані лише 150 км від кордону СРСР. У ніч на 17 вересня заступник наркома закордонних справ СРСР В. По-тьомкін вручив польському послу В. Гжибовському ноту, що була підписана В. Молотовим. У ноті стверджувалось, що польська держава перестала існувати, а ця обставина несе загрозу безпеці СРСР. У ноті було сказано, що Червона Армія одержала наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. Польський посол відмовився прийняти ноту і заявив рішучий протест. Тоді В. Потьомкін сказав: "Якщо немає польського уряду, то немає й польських дипломатів і немає пакту про ненапад", що був підписаний між СРСР і Польщею ще в липні 1932 р. Таким чином, з ранку 17 вересня 1939 р. на території Польщі в бойовій взаємодії з гітлерівським вермахтом почала діяти й Червона Армія.
Вступ Червоної Армії на територію Польщі був зустрінутий у цілому польським суспільством з болем та гіркотою і навіть викликав ворожу реакцію. Польська армія була так деморалізована, що майже не чинила опору, за винятком окремих невеликих зіткнень прикордонних військ та частин, що відходили. У полон було захоплено велику кількість рядового і офіцерського складу. Трудящі ж Західної України зустрічали Червону Армію радісно, тому що збувалася мрія про возз'єднання з Радянською Україною, відверталась загроза поневолення фашистською Німеччиною.
Частини Червоної Армії 22 вересня зайняли Львів. Того самого дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кампанії відбувся парад радянських та німецьких військ. Радянсько-німецькі відносини були підтверджені 28 вересня новим договором між цими країнами - договором про дружбу і кордон. Протягом 50 років факт укладення цього договору та його зміст становив одну з найбільших державних таємниць у СРСР.
У новому договорі СРСР з Німеччиною уточнювалась розмежувальна лінія між цими державами по території Польщі. Нова лінія кордону проходила по річках Тиса, Нарев, Буг, Вісла, Сян. Суто польські землі відійшли до Німеччини. За Радянським Союзом залишилися Західна Україна і Західна Білорусія. Договір формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР.
На Західній Україні 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Українських Народних зборів. До них було обрано 1484 депутатів, серед яких 415 робітників, 766 селян, 270 представників трудової інтелігенції. Народні збори, які відкрились у Львові 27 жовтня 1939 р., прийняли Декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Україні та про возз'єднання її з УРСР.
Позачергова V сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. Позачергова ІІІ сесія Верховної Ради УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до складу УРСР.
Крім того, виникли сприятливі умови для вирішення проблеми Бессарабії і Буковини, населених переважно українцями. Радянський уряд 26 червня 1940 р. зробив королівському урядові Румунії подання з вимогою повернути Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, насильно відторгнуті в 1918 р. Румунія погодилась. Частини Червоної Армії 28 червня 1940 р. перейшли річку Дністер, тобто СРСР тепер належали Північна Буковина і частина Бессарабії (Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти).
Верховна Рада Радянського Союзу 2 серпня 1940 р. прийняла закон про включення до складу УРСР Північної Буковини, а також Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського районів Бессарабії. У надзвичайно складній і суперечливій обстановці, що склалась наприкінці 30 - на початку 40-х років у західному регіоні України, відбулась подія історичної ваги - здійснилася споконвічна мрія українського народу про возз'єднання його земель в єдиному державному утворенні.
У результаті здійснення урядом СРСР згаданих акцій у складі Української РСР було утворено 8 нових областей: Львівську, Волинську, Ровенську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, Ізмаїльську та Чернівецьку.
Населення Української РСР у 1940 р. після приєднання західноукраїнських земель збільшилося на 8,1 млн і на 1 червня 1941 р. у республіці проживало 41657 тис. осіб, а територія України становила 560 тис. км2.
З приходом Червоної Армії в житті населення Західної України сталися докорінні зміни. Це було пов'язано із запровадженням нових, радянських порядків. Спочатку процес радянізації відбувався за певної підтримки місцевого українського населення, що настраждалося від польської і румунської колонізації. Уже в перший рік радянської влади тут було реконструйовано і заново збудовано багато промислових підприємств. Покладено край безробіттю. Широкомасштабна ра-дянізація відбувалася й на селі. Селянство одержало у безплатне користування понад 1 млн га поміщицької, монастирської та казенної землі. Але отримавши землю, західноукраїнське селянство стало побоюватися колективізації. І підстави для цього були. Без належних умов і підготовки, з надзвичайними перегинами колективізація таки почалася. На 1 червня 1941 р. уже було 2,6 тис. колгоспів і в них об'єднано 140 тис. селянських господарств, створено 38 МТС.
Розгорнулось національно-культурне будівництво. Широкого розмаху дістала ліквідація неписьменності й малописьменності для дорослих (а таких було понад чверть населення). І все це стосувалося передусім українства, яке "за Польщі" перебувало на найнижчому суспільному щаблі. Повсюдно запроваджувалась українська мова, різко збільшувалась кількість українських шкіл (до 5,6 тис.) з одночасним скороченням польських. Тільки протягом жовтня-грудня 1939 р. було відкрито 7 вищих навчальних закладів з викладанням рідною мовою. Серед абітурієнтів, прийнятих у 1940 р. на перші курси перейменованого на честь І. Франка університету, який став українським, і політехнічного інституту у Львові, українці становили 50 %, тобто їх збільшилось у 4 рази. Отже, у західному регіоні відбувалась своєрідна українська культурна революція, яка здійснювалась радянською командно-адміністративною системою в лічені тижні притаманними їй безцеремонно-натискними методами. Впадало в око, наприклад, що багато вулиць у містах було перейменовано, але для західноукраїнського обивателя це були малознайомі імена. Галичан та буковинців збентежили й навіть образили дедалі виразніші русифікаторські дії нових властей. А непримиренно вороже їх ставлення до Української греко-католицької церкви, яка користувалася в народі довір'ям і авторитетом, просто налякало.
Нова влада, утверджуючи українсько-радянські цінності, нещадно руйнувала й без того слабкі культурницькі осередки і громадські центри, місцеві традиції українців, навіть ті, з якими колись рахувались польські та румунські колонізатори. Так, власті ліквідували Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), заснувавши на його базі філіал Академії наук УРСР, а окремих діячів НТШ репресували. Провідне становище у львівському філіалі АН УРСР фактично посіли направлені з Києва "надійні кадри". Це зумовило справедливе невдоволення місцевої інтелігенції.
Соціалістичні перетворення в західному регіоні супроводжувалися необгрунтованими репресіями, які охопили майже 20 % населення західних областей. Були репресовані й керівники Народних зборів, що підписали акт про включення Західної України до складу УРСР: академіки К. Струтинський, Т. Франко (син І. Франка) та інші діячі. До Сибіру було депортовано близько 400 тис. українців і 1,2 млн поляків.
Репресивні акції мали на меті максимально швидко здійснити "соціалістичні перетворення" і, зокрема, вирішити питання про суспільний лад і державну владу в Західній Україні.
Однак ці "соціалістичні перетворення" - насильницька колективізація, яка розпочалася без всякої підготовки, недовір'я до західноукраїнської інтелігенції, масові репресії - різко змінили ставлення населення до радянського режиму. У краї була сила, яка за будь-яких обставин залишалася непримиренною щодо комуністів (як прийшлих, так і місцевих) і радянізації, - ОУН, яку активно підтримувала Українська греко-католицька церква. Зі вступом на західноукраїнські землі Червоної Армії ОУН пішла у глибоке підпілля. Мережа підпільних осередків розповсюджувала листівки, гуртувала молодь, іноді здійснювала збройні акції проти радянських органів, військових. Дедалі впливовішу роль в ОУН відігравав С. Бандера.
У січні 1940 р. в Італії відбулася зустріч С. Бандери з А. Мельником. Між ними виникли гострі суперечки, зокрема щодо ставлення до Німеччини. Однак за всіх тактичних розбіжностей провідники ОУН, маючи на меті створення незалежної соборної Української держави, вирішили шукати підтримку в нацистської Німеччини, яка, як було їм відомо, готувалася до війни з Радянським Союзом. За цих умов С. Бандера вжив заходів для таємного переходу найпотрібні-ших людей з Галичини на Захід. Німецькі спецслужби допомагали радикальній частині ОУН приготуватися до більш рішучих дій у боротьбі за українську незалежність.
Це спричинило поглиблення розколу в ОУН. Мельниківці, втрачаючи вплив на подальший розвиток подій, намагалися перешкодити бандерівцям.
У квітні 1941 р. у Кракові було проведено ІІ Великий збір ОУН. На ньому С. Бандеру було проголошено провідником, А. Мельника - виключено з ОУН. Після цього з'явилось дві організації - ОУН(Б) і ОУН(М). Бандерівський збір було присвячено підготовці до здобуття влади в Україні у зв'язку з наближенням німецького нападу на Радянський Союз.
Навесні 1941 р. з українських емігрантів (понад 20 тис. з яких перейшло на територію Польщі у вересні 1939 р.) німецькими спецслужбами було утворено "Український легіон", що складався з батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд", які під час нападу Німеччини на СРСР мали виконувати особливі завдання. Цими батальйонами, особовий склад яких був одягнений в уніформу вермахту, командували українці, що перебували на службі в СС, - гауптштурмфюрер СС Р. Шухевич (батальйон "Нахтігаль") і гауптштурмфюрер СС Є. По-бігущий (батальйон "Роланд"). Водночас на терені Західної України під егідою абвера розширювалися розвідувальна мережа і диверсійні підрозділи.
Нацистські вожді вважали і бандерівців, і мельниківців підручними в уярмленні та колонізації України.
Органи державної безпеки радянської влади в західному регіоні обрушили на оунівців репресії. У січні 1941 р. у Львові відбувся закритий процес над 59 членами ОУН, серед них були уніатський священик Р. Берест, студенти, учні шкіл. Частину підсудних було покарано на смерть, інших засуджено до тривалих строків ув'язнення.
Тим часом на території Західної України чекісти "знешкоджували польські контрреволюційні та підозрілі елементи". Було заарештовано близько 26 тис. польських урядовців, представників інтелігенції. У 1940 р. за рішенням спеціального позасудового органу (так званої трійки) 22 тис. громадян були розстріляні в Катині (Смоленська область), Старобільську (Харківська область) та інших місцях.
Утвердження сталінського режиму відбувалося в умовах, з одного боку, роздмухування культу особи Й. Сталіна, а з іншого - нагнітання страху та підозрілості в широких верствах населення.
Масові репресії, пік яких припав на 1937 р., не припинялися. В Україні з прибуттям у січні 1938 р. нового першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова вони вибухнули з новою силою. Ці дії органів держбезпеки очолив новий нарком НКВС України І. Серов. Якщо в 1939 р. органами внутрішніх справ було заарештовано близько 2,5 тис. громадян, то в 1940 р. - 44,3 тис. На початок 1941 р. до ГУЛАГу із в'язниць було відправлено майже 30 тис. в'язнів, які поповнили 182-тисячний контингент репресованих українців. Масові репресії, кривди, переслідування невинних людей відіграли згодом, під час війни проти Німеччини, вкрай негативну роль.
На першому етапі Другої світової війни, тобто з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р., у Західній Європі події розгорталися сприятливо для Німеччини. Головні її супротивники - Англія та Франція - воювали за збереження своїх позицій. Але навесні 1940 р. вони не застосовували активних дій і, таким чином, сприяли Німеччині підготувати сильний удар. Події перших чотирьох-п'яти місяців 1940 р. дістали в історії назву "дивовижної війни", коли формальний стан війни не підкріплявся діями. "Дивовижна війна" закінчилася наступом німецьких військ у травні 1940 р. і капітуляціею Франції. Французький уряд 10 червня утік зі столиці, а 14 червня 1940 р. німецькі війська без бою ввійшли в Париж, що катастрофічно загрожувало Англії.
У першій половині 1940 р. гітлерівська Німеччина володіла значною частиною Європейського континенту. У квітні капітулювали уряди Данії та Норвегії. Невдовзі Німеччина разом із союзною Іта-ліею захопила Балкани. Протягом усього 1940 р. і на початку 1941 р. европейські держави, що входили до гітлерівського табору, перебували у зеніті військової могутності.
Такою була міжнародна обстановка напередодні нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз.
15.2. ПОЧАТОК ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ І УКРАЇНА
Після розгрому французької та англійської армій влітку 1940 р. і невдалої для СРСР фінської кампанії (листопад 1939 р. - березень 1940 р.) Гітлер вирішив, що настав час усунути найбільшу перешкоду на шляху до світового панування і створення "великої світової німецької імперії" - повалити Радянський Союз. За його наказом у грудні 1940 р. був розроблений план нападу на СРСР, що дістав кодову назву "Барбаросса" (за ім'ям войовничого прусського короля). Основу його становила ідея "блискавичної війни". За термін від трьох тижнів до п'яти місяців німецькі частини збиралися знищити радянські війська і вийти на лінію "двох А": Архангельськ - Астрахань.
Важливе місце у планах нацистів відводилося Україні. Нацисти розробили план колонізації України. Суть його полягала в тому, що Україна з її багатими ресурсами повинна була "оплатити" війну Гітлера за світове панування, постачати "третій рейх" та його армію продуктами харчування, а промисловість - сировиною.
Згідно з генеральним планом "Ост" фашисти мали намір знищити або виселити з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів - німців. Така сама доля чекала й мільйони людей европейської частини Росії, Білорусії та Прибалтійських республік. Німецькі війська мали досвід ведення сучасної війни, відзначалися високою професійною виучкою та бойовим духом і були, безсумнівно, найкращою воєнною машиною того часу. Війська поділялися на три групи - "Північ", "Центр" і "Південь". Причому на напрямах головних ударів вони мали п'яти-шестиразову перевагу перед радянськими військами. На Україну було націлено угруповання "Південь" із 36 дивізій.
На відміну від Німеччини та її союзників, які на початок червня 1941 р. перебували у стані цілковитої бойової готовності, угруповання радянських військ (58 дивізій), що протистояло німецькій групі армій "Південь", до бойових дій було не готове. Як, утім, і на інших ділянках розташування військ прикриття кордону.
Багато чим своїми здобутками у промисловому розвитку СРСР завдячував Українській республіці. Наприкінці 1940 р. Україна виробляла 50,5 % загальносоюзного видобутку вугілля, 64,7 % - чавуну, 48,8 % - сталі, 67,6 % - залізної руди, 25,7 % - електроенергії. На рубежі 30-40-х років Україна була житницею всієї країни. Це був значний внесок України у зміцнення обороноздатності СРСР.
Напередодні Другої світової війни мілітаризація суспільства і держави піднялась на безпрецедентний рівень, значно збільшились асигнування в Радянському Союзі на військові потреби: у 1939 р. вони становили 25,6% державного бюджету, у 1940 р. збільшились до 32,6 %, а в 1941 р. - до 43 %. При цьому приріст продукції оборонної галузі промисловості за передвоєнні роки втричі перевищив запланований приріст промислової продукції у країні.
Проте навіть тим, що вона мала на початок війни, армія на змогла скористатися через традиційні безгосподарність і безтурботність керівництва. Так, окремі найдосконаліші зразки бойової техніки, зброї були безпідставно зняті з виробництва. У результаті кількість літаків і танків новітніх конструкцій не перевищувала 18 %.
Формально виходило, що за кількісними показниками Червоній Армії не було рівних. І хоч у своєму арсеналі вона мала в основному застаріле озброєння, шанси зберегти боєздатність армії, принаймні в обороні, були. Для цього потрібно було одне: кваліфіковане керівництво. Найбільша трагедія Червоної Армії полягала у його відсутності. Сталінські "чистки" 30 - початку 40-х років завдали Збройним силам СРСР непоправних втрат. За 17 місяців (з травня 1937 р.) з армії було усунуто не менш як 44 тис. представників командирського складу: було обезглавлено не лише військові округи та їхні штаби, не лише корпуси і дивізії, а й 70 % полків і 80 % батальйонів. І тоді влада вдалася до випробуваного методу вирішення кадрових питань - "висуванства", що призвело до сумних наслідків. На початок 1941 р. лише 7 % командного складу мали вищу освіту. Багато хто взагалі не мав відповідної військової освіти та кваліфікації. Зниження професійного рівня командного складу зумовило погіршення бойової підготовки. Типовим явищем в армії стали прояви недисциплінованості, дезертирства.
На военній доктрині СРСР позначився сталінський волюнтаризм. Усіляко заохочувалися хвалькуваті заяви наркома оборони СРСР К. Ворошилова про те, що майбутня війна вестиметься на ворожій території, а противника буде розбито "могутнім потрійним ударом" і "малою нашою кров'ю". Про можливі оборонні дії навіть не згадувалося. Громадянська війна в Росії подавалась як еталон війни майбутнього. Водночас замовчувався досвід німецької та інших армій під час Другої світової війни, що вже тривала.
Радянське керівництво не зважало на титанічні зусилля та інформацію розвідки, резиденти якої доповідали про серйозні наміри нацистського уряду порушити радянсько-німецький договір про ненапад. Одним із перших про це повідомив український художник і водночас радянський розвідник М. Глущенко (агентурний псевдонім - Ярема). А з квітня 1941 р. така інформація надходила майже із 40 точок земної кулі. Будь-які дані про підготовку війни Німеччиною відкидались як дезінформація. Вирішальну роль у такому злочинному безглузді відіграла настанова Й. Сталіна, який виключав можливість того, що Гітлер наважиться вступити у війну проти СРСР до розгрому Англії, щоб не вести бої на два фронти, як у Першу світову війну.
Для СРСР необхідно було виграти час, не допустивши передчасного зіткнення, завершити підготовку країни і Збройних сил до війни. Й. Сталіна, який найбільше побоювався свідомих провокаційних дій "третьої сторони" (малася на увазі Англія, заінтересована у втягненні СРСР у війну проти Німеччини) і до того ж знав про низький стан боез-датності Червоної Армії, можна було зрозуміти. Однак така позиція була доречною тільки до певної межі - до того, як остаточно з'ясувалося, що впритул до кордону зосереджене величезне угруповання військ Німеччини, наміри якої залишалися нез'ясованими.
Смертельний ризик, якому Й. Сталін цілком свідомо піддав країну та армію, коштував надто дорого: і країна, і армія не були своечасно переведені на режим посиленого забезпечення обороноздатності. Згідно з розпорядженнями Й. Сталіна радянським командирам було наказано не займати бойових рубежів, щоб "не спровокувати агресора". Досить незграбною спробою зняти напруженість у суспільстві та водночас з'ясувати наміри Гітлера було повідомлення ТАРС від 14 червня 1941 р., де йшлося про те, що відносини між СРСР і Німеччиною складаються якнайкраще, а про війну навіть не може бути й мови. І армія, і народ повірили в це, адже війни ніхто не хотів. Повірили і заспокоїлися. У п'ятницю 20 і в суботу 21 червня особовому складу військ були дозволені звільнення, командирам - навіть до ранку понеділка. З 19 і до 23 червня в авіаційних, артилерійський і танкових частинах було дозволено виконати ремонтно-профілактичні роботи.
Директиву про приведення в бойову готовність сухопутних і військово-повітряних сил було передано військовим радам західних прикордонних військових округів Червоної армії тільки о пів на першу ночі 22 червня, після того як надійшли неспростовні дані про можливість 22-23 червня нападу німецької армії на Радянський Союз.
Те, що трапилося саме в ці години, захопило радянські війська і народ зненацька.
Вранці 22 червня без оголошення війни німецько-фашистські війська вдерлися на територію СРСР. Армія вторгнення налічувала 190 добре озброєних дивізій - 5,5 млн солдатів і офіцерів були озброєні найновішою технікою: 4,3 тис. танків, 4,9 тис. літаків, 47,2 тис. гармат і важких мінометів. Союзниками були Італія, Угорщина, Румунія, Фінляндія та Словаччина. Допомогу Німеччині надавали царська Болгарія і франкістська Іспанія.
Війська вторгнення мали завдання нищівним ударом розгромити головні сили Червоної Армії. Зосереджені в західних округах радянські війська налічували 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн осіб). Вони були озброєні великою кількістю бойової техніки, але переважно застарілих конструкцій, до того ж багато бойової техніки виявилося несправною, не забезпеченою запасними частинами.
Німецьке командування плекало надію швидко просунутися до найважливіших політичних та економічних центрів. Група армій "Північ" мала діяти в напрямі Ленінграда, група армій "Центр" - на Московському напрямі, група армій "Південь" під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта мала захопити Україну. Хоча у смузі Київського особливого військового округу радянські війська переважали противника в живій силі в 1,3 раза, за кількістю танків - у 6 разів, літаків - у 2,5 раза, вони через непідготовленість до бойових дій і некваліфіковане керівництво не змогли відбити ворожого удару.
Червона Армія відступала, але не панічно, а з боями.
Героїчно билися з ворогом прикордонники. Одинадцять діб вела бої в оточенні 13-та застава Володимир-Волинського прикордонного загону на чолі з лейтенантом О. Лопатіним. Із 73 прикордонників живими залишилося троє. Особливий героїзм виявив командир застави, якому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Та прикордонники не могли затримати стрімкого просування німецьких мотомеханізованих частин.
3 23 по 29 червня в районі Луцьк - Броди - Рівне - Дубно відбулася найбільша танкова битва початкового періоду війни, в якій взяло участь з обох боків близько 2 тис. танків. Радянські війська завдали значних втрат групі "Південь" і затримали її просування до Києва на цілий тиждень. Наступу групи "Південь" протистояли Південно-Західний фронт (командувач - генерал М. Кирпонос) і Південний (командувач - генерал І. Тюленєв).
Ворог 30 червня 1941 р. захопив Львів. Того ж дня в залі колишньої львівської "Просвіти" зібралось близько 200 прихильників ОУН (бандерівців), які прийняли "Акт проголошення Української держави". Проголошувалося, що вони будуть "тісно співпрацювати з на-ціонал-соціалістською Велико-Німеччиною". Але ця акція не отримала схвалення рейхканцелярії. Через кілька днів "Акт" був ліквідований, а міністри на чолі з Я. Стецьком і головою ОУН(Б) С. Бандерою та його прихильниками заарештовані гестапо й кинуті до в'язниці.
Події на фронті продовжували розвиватися трагічно для Червоної Армії. За три тижні вона втратила 850 тис. військових, близько 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Використовуючи стратегічну перевагу, фашисти за три тижні просунулися вглиб радянської території на 360-600 км, захопили Латвію, Литву, Білорусь, західні території України та Молдавії.
Керівництво Радянського Союзу, Радянської України, Комуністичної партії Радянського Союзу та України вживали рішучих заходів, спрямованих на майбутню перемогу. 30 червня 1941 р. було створено надзвичайний орган влади і управління-Державний комітет оборони. Очолив його Й. -Сталін. У 60 містах країни були також створені комітети оборони. Під час війни всебічно зміцнювались і перебудовувались Збройні сили. Було створено Ставку Верховного Головнокомандування (Верховний Головнокомандувач - Й. Сталін). Наголошуючи на безперечних провинах Й. Сталіна, було б неправильно-якщо ми хочемо залишатись на позиціях історичної правди - перекреслювати всю його діяльність як Верховного Головнокомандуючого, голови Державного комітету оборони. Маючи необмежену владу, він спрямовував своєю волею адміністративно-командну систему управління, яка в тих екстремальних умовах відіграла певну роль.
Гасло "Усе для фронту, усе для перемоги!", що народилось у перші дні війни, визначало тоді сенс життя і діяльність суспільства величезної країни. Вибух патріотичних почуттів багатьох людей, занепокоєних долею Вітчизни, був такий сильний, що навіть відійшли на другий план тяжкі травми, завдані населенню сталінським терором. Повсюдно розгорнулись патріотичні рухи і кампанії, армія поповнювалась людськими резервами і бойовою технікою.
Водночас із мобілізацією до Червоної Армії понад 2 млн жителів України (серед них 240 тис. комуністів) за прикладом Москви і Ленінграда формувались загони народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони тилових районів від шпигунів і диверсантів.
Оборонні бої, що їх, стікаючи кров'ю, вела Червона Армія, дали змогу протягом короткого часу перевести економіку, як і все життя народу, на "воєнні рейки". Складовою перебудови народного господарства на воєнний лад була евакуація в тилові райони країни найціннішого обладнання та іншого майна, а також кваліфікованих фахівців, діячів культури і науки.
Загалом з України в міста і села Російської Федерації, Казахстану, республік Середньої Азії було евакуйовано понад 550 великих підприємств, майже 3,5 млн населення. Із МТС і радгоспів УРСР було відправлено понад 34 тис. тракторів, 2 млн т зерна і зернопродуктів, а також понад 6280 тис. голів худоби. У тил країни були перебазовані Академія наук УРСР, 19 її інститутів, понад 70 вищих навчальних закладів, у тому числі Київський, Харківський та Одеський державні університети.
Усе, що неможливо було вивезти, руйнувалося й знищувалося.
Було досягнуто головної мети евакуації - створено умови для швидкого налагодження випуску озброєння для війни з таким грізним противником, як Німеччина.
Із середини липня 1941 р. почався виключно важкий стан збройної боротьби. Незважаючи на опір радянських військ, що відступали, ворог продовжував, хоча й дещо уповільненими темпами, просуватися вглиб країни.
Вирішальні бої на території України точилися на житомирсько-київському, уманському та одеському напрямах. Німецьке командування планувало швидко розгромити дислоковані тут великі угруповання Червоної Армії, захопити територію України, а потім здійснити прорив на Кавказ і в Закавказзя. Німецько-фашистське командування, скориставшись розривами, що утворилися між частинами Червоної Армії при вимушеному відступі, посилило натиск у напрямі Києва.
Оборона міста почалась 10 липня, коли війська київського укріпленого району зупинили передові частини ворога на р. Ірпінь. Захисники Києва опинились перед загрозою оточення. Ще раніше штаб Південно-Західного фронту, командуючий фронтом М. Кирпонос і Перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов запевнили Й. Сталіна, що в жодному разі не дадуть противнику перейти на лівий берег Дніпра і взяти Київ. Обіцянки М. Кирпоноса і М. Хрущова важили небагато. Однак вони діяли за бажанням Й. Сталіна, який, виходячи з принципу "тримайся до кінця", категорично заборонив залишати Київ. Лише 17 вересня, коли кільце оточення з півночі та півдня замкнулося, Ставка Верховного Головнокомандування дала згоду на виведення військ із міста. Та було вже пізно - в оточенні багато радянських бійців загинули в перших боях, потрапили у ворожий полон. Лише рештки військ змогли пробитися крізь лінію фронту. У цих боях загинули М. Кирпонос, М. Бурмистренко, В. Тупіков, багато офіцерів і бійців штабу Південно-Західного фронту.
Героїчна оборона Києва тривала 73 дні - з 10 липня по 20 вересня. Оборона столиці України відволікла до 70 дивізій противника. Вона мала велике значення для наслідків битви під Москвою, а також для зриву німецько-фашистських планів блискавичної війни проти Радянського Союзу. Затримка під Києвом не дала можливості ворогові влітку 1941 р. захопити Лівобережну Україну та Донбас. Було виграно час для евакуації на схід сотень тисяч людей, устаткування промислових підприємств, матеріальних і культурних цінностей.
Водночас із наступом на Київ угруповання армії "Південь" своїм правим крилом з 5 серпня рушило на південний схід і південь України з метою захоплення Одеси. Захисники Одеси - частини Приморської армії - зуміли зупинити ворога на рубежі Олександрівка -Стара Ванталинка - Кароліна Бугаз. 15 вересня 4-та румунська армія почала вирішальний наступ і оточила Одесу, яку було здано 16 жовтня після 73 днів оборони і яка коштувала ворогові десятків тисяч вояків. Скувавши тут понад 18 дивізій противника, захисники Одеси полегшили цим відхід частин Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони.
До кінця жовтня 1941 р. після затяжних боїв гітлерівці захопили майже всю Лівобережну Україну, Харківський промисловий район, більшу частину Донбасу і Крим, де радянські війська стійко утримували лише Севастополь. Протягом перших півроку війни країна втратила багато частин кадрової армії. Проте на кінець 1941 р. у тилових районах вдалося сформувати та озброїти понад 400 нових дивізій. Покладались надії, що вони вплинуть на хід подій на фронтах.
Окупувавши значну частину території України, фашисти, як і в інших захоплених ними районах СРСР, запровадили тут режим терору і насильства. Програму геноциду щодо населення України фашисти почали реалізовувати з перших днів окупації. Перший удар було обрушено на партійно-радянський актив. Найхарактернішою за жорстокістю, розмахом і наслідками була кампанія винищення єврейського населення. Невдовзі після загарбання Києва на околиці міста, у Бабиному Яру, протягом кількох днів було страчено 52 тис. жінок, дітей та стариків єврейської національності. Бабин Яр став місцем постійних розстрілів (щовівторка та щоп'ятниці), де знищувались євреї, українці, росіяни, представники інших національностей.
Жертвами терору, розв'язаного передусім з расистських та політичних міркувань, стали 1,4 млн радянських військовополонених у 180 таборах смерті, розташованих на території України. Відомо понад 250 місць масових розстрілів українського населення.
Тим часом уже перші ознаки опору загарбники відчули, щойно ступивши на українську землю. Воїни розгромлених прикордонних частин Червоної Армії з власної ініціативи розпочинали партизанську боротьбу. У лісах Чернігівщини, Сумщини, Житомирщини та в інших місцевостях формувалися партизанські загони, до яких входили робітники, селяни, військовослужбовці, які пробивалися з оточення. За важких умов у ворожому тилу розпочали боротьбу партизанські загони (на чолі з С. Ковпаком, С. Руднєвим, М. Попудренком, О. Федоровим та ін.) і підпільні партійні осередки в містах України.
Восени 1941 р. обстановка на радянсько-німецькому фронті була вкрай напруженою. За п'ять місяців війни гітлерівцям вдалося значно просунутися на вирішальних його ділянках, зокрема на південно-західній-на 900-1200 км.
Наприкінці вересня 1941 р. німецько-фашистські полчища перейшли в наступ на столицю Радянського Союзу - Москву. Оборонну битву виграла Червона Армія, яка на початку грудня перейшла в контрнаступ і просунулась на захід на 350-400 км. Під час зимового наступу було розгромлено 50 ворожих дивізій. Поразка німецько-фашистських військ під Москвою і зимовий наступ Червоної Армії мали величезне воєнно-політичне значення. Було остаточно поховано гітлерівський план "блискавичної" війни й розвінчано міф про непереможність німецько-фашистської армії. Битва під Москвою 19411942 рр. поклала початок корінному повороту у війні.
Проте нові прорахунки в оцінці головного удару німецько-фашистської армії у 1942 р. призвели до трагічних наслідків. Наступальна операція радянських військ Південно-Західного фронту на чолі з С. Тимошенком і М. Хрущовим під Харковом у травні 1942 р. завершилася поразкою: в оточення потрапило три армії й у полон - близько 150 тис. бійців та командирів. Влітку 1942 р. ще однієї поразки Червона Армія зазнала у Криму. На початку липня після 250-денної героїчної оборони радянські війська залишили Севастополь. Німецько-фашистським військам вдалося захопити Північний Кавказ і вийти до Волги. Воєнна ситуація стала критичною.
На 22 липня 1942 р. уся Українська РСР була окупована німецько-фашистськими військами.
15.3. КОРІННИЙ ПЕРЕЛОМ У ХОДІ ВІЙНИ (ЛИСТОПАД 1942 - 1943 РР.). ПОЧАТОК ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ
З виходом німецько-фашистської армії у межиріччя Дону і Волги почалася велика битва на Волзі (17 липня 1942 р. - 2 лютого 1943 р.) і битва за Кавказ (25 липня 1942 р. - 9 жовтня 1943 р.). У запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам вдалося знесилити противника, підірвати його моральний дух, зрештою, зупинити наступ. Під Сталінградом 19 листопада Червона Армія почала навальний контрнаступ, який завершився 2 лютого 1943 р. оточенням 330-тисячного угруповання ворожих військ. У полон потрапили 91 тис. вояків, з них 2500 офіцерів, 24 генерали, у тому числі командуючий генерал-фельдмаршал фон Паулюс. Успішно розгорталася також наступальна операція Червоної Армії з вигнання німецько-фашистських військ з Північного Кавказу. Перемога радянських військ на Волзі відіграла вирішальну роль у корінному переломі на радянсько-німецькому фронті й загалом у Другій світовій війні. Створились умови для вигнання загарбників з України.
Як зазначалось, у липні 1942 р. уся територія України була окупована німецько-фашистськими військами і тут було встановлено "новий порядок". Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирне населення розстрілювали на місці. За Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію вважали "німецьким простором", яким можна правити на власний розсуд.
Території Чернівецької та Ізмаїльської областей, а також уся Одеська область, південні райони Вінниччини і західні райони Миколаївської області були включені до складу Румунії. Цю територію назвали "Трансністрія". Чотири західні області УРСР - Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська - були приєднані до створеного гітлерівцями на польській території "Генерального губернаторства" із центром у Кракові (дистрикт "Галичина"). Для управління іншими областями був створений рейхкомісаріат "Україна" зі столицею в місті Рівне. Очолив його кривавий кат Еріх Кох. Було також утворено "прифронтову зону", що перебувала під владою армійського командування. До її складу ввійшли Чернігівська, Сумська, Харківська та Луганська області.
Так було розчленовано суверенну територію Української РСР, порушено її споконвічні етнічні кордони.
Незмірних фізичних і духовних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. За 1942-1944 рр. у німецьке рабство було забрано 2,4 млн українських хлопців і дівчат. їх відправляли працювати на бауерів і на промислові підприємства.
Саме з метою пограбування України було створено різноманітні акціонерні товариства, головне управління вугільної промисловості Сходу, металургійне об'єднання "Схід". З перших місяців окупації тисячі ешелонів з награбованим відправлялися до Німеччини. У лютому 1942 р. було видано "закон" про запровадження "нового аграрного ладу", який фактично зберігав колгоспну систему як оптимальну форму експлуатації селянства.
Жорстокість нацистської влади виявлялася також у ставленні до українців як представників неповноцінної раси, принижувалася гідність і зневажалися цінності українського народу. Німецько-фашистський режим в Україні сіяв смерть, розруху, голод, руйнував українську культуру. Робилося все для того, щоб перетворити людей на покірних рабів. Гітлер намагався залякати населення, зламати його волю до опору. Проте ніщо не могло зупинити боротьби українського народу проти ненависного ворога. Український народ не став на коліна перед загарбниками. Збільшувались лави партизанів, або, як їх ще називали, народних месників. Вони насамперед руйнували фронтові комунікації противника. Ведучи активну "рейкову війну", у 1943 р. українські партизани висаджували в повітря в середньому 10 ворожих ешелонів за добу. З метою централізації керівництва діяльністю партизанів було утворено Центральний штаб партизанського руху, а також Український штаб партизанського руху, який очолив генерал українського походження Т. Строкач.
Наприкінці 1942 р. в Україні майже повсюдно діяли підпільні організації, партизанські загони. Ворожий тил розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання партизанів. Гітлерівські окупаційні чиновники мали всі підстави називати партизанську боротьбу "регулярним другим фронтом".
В історії війни назавжди залишаться подвиги молодих підпільників. Зокрема, безстрашно діяли учасники підпільної організації "Партизанська іскра" у селі Кримки на Миколаївщині, комсомольська організація "Молода гвардія" у Краснодоні на Луганщині.
Активну роль за умов окупаційного режиму прагнули відігравати члени ОУН. Наприкінці 1942 р. бандерівці створили національні збройні сили - Українську повстанську армію (УПА) на чолі з командуючим Р. Шухевичем. Скрізь виникали нелегальні осередки. Проте представники мельниківського крила ОУН по суті відмовились від боротьби за українську самостійність, стали активними підсобниками гітлерівців.
Чисельність бійців УПА на початку 1944 р. сягала 40 тис. Політичною метою ОУН була боротьба за незалежну соборну українську державу. Але це суперечило німецькій колонізаторській політиці. На учасників ОУН обрушилися репресії, що тривали до кінця 1944 р. У Києві було заарештовано і після гестапівських тортур страчено в Бабиному Яру понад 40 учасників Київського підпілля ОУН, зокрема представники української національно-визвольної інтелігенції О. Тел-іга, О. Ольжич, І. Рогач.
Хоча загальнополітичний курс ОУН-УПА лишався незмінним і відповідав гаслу "Проти імперіалізму Берліна і Москви", із наближенням лінії фронту до західноукраїнських земель ця організація була змушена змінити тактику. Відносини між бандерівцями і гітлерівцями з огляду на загрозу Червоної Армії часто набирали характеру взаємосприяння.
Боротьба УПА на два фронти призвела до трагічної братовбивчої війни між українцями. Так, знаменитий рейд С. Ковпака "Від Путивля до Карпат" влітку 1943 р. супроводжувався кривавими боями між бандерівцями УПА і партизанськими загонами радянської України й великими втратами з обох боків. А весною 1944 р. УПА розбила поблизу Рівного автоколону штабу командуючого 1-м Українським фронтом Червоної Армії генерала М. Ватутіна. Він був тяжко поранений і помер. Радянське командування для боротьби з УПА розпочало регулярні воєнні операції на західній території Полісся й Волині, а пізніше і на всій території Західної України, і вело цю боротьбу аж до 1953 р.
У той час, коли Червона Армія громила ворога на фронтах, трудівники тилу, зазнаючи великих нестатків воєнного часу, забезпечували армію першокласним озброєнням і боєприпасами, обмундируванням і продовольством. Уже в першій половині 1942 р. воєнна промисловість СРСР не тільки відновила втрачені потужності, а й значно перевищила їх. У грудні 1942 р. порівняно з груднем 1941 р. обсяги виробництва літаків збільшилися в 3,3 раза, авіадвигунів - у 5,4 раза, танків - майже вдвічі.
Високу трудову доблесть і героїзм виявили десятки тисяч евакуйованих з України машинобудівників, гірників, металургів, які працювали на Уралі, у Сибіру та інших регіонах СРСР. Евакуйовані з України колгоспники також самовіддано трудились. Ось кілька прикладів. Знатна ланкова З. Бідна з Чернігівщини добилася високих врожаїв овочів і тютюну в Казахстані. Бригада трактористки П. Ан-геліної зразково працювала в Західно-Казахстанській області.
Свої сили і знання на розгром ворога віддавали вчені України. Так, евакуйований на Урал Інститут електрозварювання під керівництвом академіка АН УРСР Є. Патона розробив і впровадив у танкову промисловість метод автоматичного електрозварювання.
Справі розгрому ворога була підпорядкована діяльність письменників України. На фронті й у тилу знали "Клятву" М. Бажана, "Фронт" О. Корнійчука, повість "Райдуга" В. Василевської, поему "Слово про рідну матір" М. Рильського, оповідання О. Довженка, Ю. Яновського, поетичні твори П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка. Працювало 35 евакуйованих українських театрів, при яких були створені фронтові бригади.
Отже, трудівники тилу, зокрема й евакуйовані з України, своїм трудовим героїзмом наближали перемогу над ворогом, визволення населення тимчасово окупованих районів, у тому числі й багатостраждальної України.
Початок визволення України було покладено взимку 19421943 рр. Перші населені пункти Донбасу були визволені вже у грудні 1942 р. воїнами 1-ї Гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнецова. Першим з обласних центрів був звільнений Ворошиловград (тепер Луганськ) - 14 лютого 1943 р., а невдовзі - значна частина території Донецької і Харківської областей.
Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, вермахт у липні 1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курському напрямі. Курська битва (5 липня - 23 серпня 1943 р.) була однією з вирішальних у Великій Вітчизняній і загалом у Другій світовій війні. У ході оборони, а потім і контрнаступу радянські війська розгромили близько 30 дивізій, зокрема сім танкових і моторизованих. І хоча втрати Червоної Армії значно перевищували втрати гітлерівців, перемога під Курськом закріпила корінний перелом у війні. Після неї вермахт уже неспроможний був успішно наступати.
У результаті контрнаступу під Курськом, який переріс у загальний наступ, радянські війська вигнали ворога з Лівобережної України. Червона Армія 22 вересня завершила очищення від гітлерівців Донбасу. У другій половині вересня того ж року війська Червоної Армії широким фронтом форсували Дніпро. 6 листопада війська 1-го Українського фронту під командуванням М. Ватутіна визволили Київ. За форсування Дніпра звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 2438 бійцям і командирам, серед яких було 1185 росіян, 483 українця, 40 білорусів, 25 узбеків та воїнів багатьох інших національностей.
У листопаді 1943 р. Червона Армія визволила Житомир. Проте наприкінці листопада несподівано для радянських військ їх контратакували в районі Бердичів-Фастів німецькі танкові частини. Удар, метою якого було нове захоплення Києва, а отже, і стратегічної ініціативи на фронті, був такий сильний, що довелося залишити Житомир, Коростень і Радомишль. Радянські війська зазнали великих втрат. Однак відбивши контрнаступ, вони просунулися далі на захід.
Напружені бої тривали на півдні республіки. За три місяці війська 2-го і 3-го Українських фронтів ліквідували запорізький плацдарм ворога. У жовтні 1943 р. були визволені Запоріжжя і Дніпропетровськ.
Перемоги радянських військ на Лівобережжі України знаменували завершення корінного перелому на фронтах війни. Отже, 1943 р. став для українського народу передднем остаточного визволення від загарбників.
15.4. ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ
(1944 - ВЕРЕСЕНЬ 1945 Р.).
ОСТАТОЧНЕ ВИЗВОЛЕННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
Наприкінці грудня 1943 р. на 1400-кілометровій смузі від Полісся до Чорного моря розпочався загальний наступ радянських військ, в якому взяли участь 1-й Білоруський та 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти. На кінець січня 1944 р. війська 1-го та 2-го Українських фронтів просунулися далеко на захід і оточили 10 дивізій ворога в районі Кор-суня-Шевченківського. Червона Армія почала розгром цього угруповання, коли німецьке командування відхилило ультиматум про капітуляцію. 17 лютого 1944 р. воно перестало існувати. Фашисти втратили 55 тис. солдатів та офіцерів, а понад 18 тис. опинилися в полоні. Командуючий німецьким угрупованням загинув у бою.
Перемога під Корсунем-Шевченківським, яку народ назвав "Ста-лінград на Дніпрі", відкрила шлях Червоній Армії на Правобережжя. У березні 1944 р. були визволені Проскурів, Чернівці, Тернопіль, Вінниця. На півдні у березні були звільнені Херсон, Миколаїв, а 10 квітня штурмом здобуто Одесу. 9 травня фашистів було вибито із Севастополя.
У середині липня 1944 р. розпочався наступ радянських військ на рава-руському і львівському напрямах проти групи армій "Північна Україна". Розвиваючи його, радянські війська оточили і розгромили в районі Брод 8 дивізій. Львів був визволений 27 липня.
На кінець серпня 1944 р. загарбників було вигнано майже з усієї Західної України. Із заволодінням 8 жовтня 1944 р. населеним пунктом Лавочне Львівської області Україна стала вільною.
Майже два роки тривала битва за визволення України, що складалася із серії операцій та кампаній. Та успіхів Червоною Армією було досягнуто ціною надзвичайно великих людських втрат. Лише під час визволення України середньодобові безповоротні втрати становили 68 тис. осіб.
27 жовтня 1944 р. було вибито ворога з Ужгорода, наступного дня - з решти населених пунктів Закарпатської України. Як відомо, Закарпаття було відокремлене від радянської України творцями Версальської системи договорів 10 вересня 1919 р. і передане буржуазній Чехословаччині, а в 1939 р. його, як зазначалося, приєднала до себе Угорщина. У Мукачевому 22 листопада 1944 р. зібрався перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України, який прийняв рішення про вихід її зі складу Чехословаччини і возз'єднання з радянською Україною. Уряд Чехословаччини, визволеної від фашистського ярма, дав згоду на переговори про передачу Закарпаття Українській РСР. Вони завершились у Москві 29 червня 1945 р. підписанням договору, згідно з яким Закарпатська Україна включалася до складу Української РСР. Так завершився тривалий процес об'єднання українського народу в єдину державу.
У тісній взаємодії з військовими в битвах за визволення України боролися партизани. У період битви за Дніпро вони захопили 25 переправ через Десну, Дніпро, Прип'ять і утримували їх до приходу частин Червоної Армії (до операції було залучено понад 17 тис. партизанів).
Після вигнання окупантів з території України дії окремих партизанських загонів і з'єднань були перенесені в тил ворога на територію Польщі (з'єднання під командуванням І. Артюхова, Л. Берен-штейна, В. Яремчука) та Чехословаччини (з'єднання і загони під командуванням В. Квітинського, В. Карасьова, Д. Резуто та ін.).
Надзвичайно складною була обстановка після визволення Західної України. Збройні формування (зокрема, УПА) намагалися чинити опір Червоній Армії. Водночас підпільні бойовики ОУН згідно з ухвалою ІІІ надзвичайного Великого збору цієї організації розгорнули дії проти місцевих державних та партійних органів і тих, хто їх підтримував. У червні 1944 р. з ініціативи ОУН було засновано Українську головну визвольну раду (УГВР) - орган керівництва повстанським рухом та політичними процесами у краї. Під егідою вермахту створювались українські національні збройні формування. Відповіддю були масові репресії органів державної безпеки та внутрішніх військ проти повстанських формувань, підпілля, а також проти тих, кого підозрювали у співчутті до них. Це спричинилося до того, що в областях Західної України палали села, лилася людська кров.
У міру визволення території України відбудовувалось зруйноване окупантами народне господарство, налагоджувалось виробництво озброєння, боєприпасів і продовольства для Червоної Армії. Так, протягом 1943-1945 рр. металурги республіки виплавили понад 2,2 млн т чавуну, близько 1,9 млн т сталі й понад 1,3 млн т прокату чорних металів. За допомогою інших союзних республік було введено в дію майже 30 % довоєнних виробничих потужностей, відбудовано 88 % залізничних магістралей.
Відступаючи з України, гітлерівці застосовували тактику "спаленої землі", втрати від якої були жахливими - повністю або частково знищено понад 16 тис. промислових підприємств. Завдані народному господарству загальні збитки становили 1,2 трлн крб.
Населення України, не очікуючи наказів і директив, заходилося піднімати з руїн міста і села, заводи і фабрики, школи і лікарні, засівати лани, відбудовувати житло. Однак невдовзі партійна командно-адміністративна система відновила свої органи й методи керівництва, і почалися реформи владних структур. Так, у лютому-березні 1944 р. згідно із законом Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР в Україні були створені наркомати закордонних справ і оборони. За Конституцією СРСР ці наркомати підпорядковувалися союзним наркоматам НКЗС і НКО, тобто по суті були позбавлені основних функцій. Усе робилося задля того, щоб створити враження дотримання суверенності союзних республік, яка насправді залишалася суто символічною. Першим наркомом закордонних справ УРСР був О. Корнійчук, якого потім замінив Д. Мануїльський. Наркомом оборони України з березня 1944 р. по жовтень 1945 р. був генерал-лейтенант В. Герасименко; згодом цю посаду було ліквідовано.
Партійна командно-адміністративна система не тільки здійснювала реформи влади, а й посилила репресивні заходи, скориставшись умовами воєнного часу. У травні 1944 р. було вчинено безпрецедентну акцію у Криму, звідки поголовно виселено понад 200 тис. татар і болгар.
У середині 1944 р. почався великий визвольний похід Радянської Армії. Разом з нею з боями йшли на Захід Військо Польське, чехословацький корпус, румунська дивізія, югославська бригада. У червні 1944 р. союзники у війні - держави - члени антигітлерівської коаліції - відкрили другий фронт: висадили війська у Франції, і незабаром був визволений Париж. У січні 1945 р. Радянська Армія розпочала могутній наступ на фронті уздовж 1200 км. Над рейхстагом 1 травня 1945 р. замайорів прапор Перемоги. У штурмі Берліна взяли участь десятки тисяч воїнів-українців. До речі, саме в повітряному бою над містом збив 62-й ворожий літак тричі Герой Радянського Союзу І. Кожедуб. 9 травня ввійшло в історію як свято Перемоги.
Виконуючи союзницькі зобов'язання, узяті на Кримській (Ялтинській) конференції трьох держав (лютий 1945 р.), Радянський Союз 8 серпня оголосив війну Японії. За короткий час мільйонна Кван-тунська армія була розгромлена. Японія 2 вересня 1945 р. підписала акт про беззастережну капітуляцію. Велика Вітчизняна, а разом з нею і Друга світова війна завершилися. Настав довгоочікуваний мир для народів світу.
Не применшуючи заслуг таких визначних полководців Великої Вітчизняної війни, як Г. Жуков, О. Василевський, І. Конев, К. Рокосовсь-кий, Л. Говоров, К. Мерецков, Ф. Толбухін і Р. Малиновський, можна з повним на те правом сказати: головним героем Вітчизняної війни були саме прості, звичайні й водночас великі люди, які витримали і винесли на собі надзвичайний тягар.
І народ України зробив у цю перемогу великий внесок. Він дав Збройним силам близько 7 млн вояків. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом. Серед Героїв Радянського Союзу, а їх усього 11633, вагомо представлені українці - 2072. Усій країні відоме ім'я тричі Героя Радянського Союзу І. Кожедуба. Зі 115 двічі Героїв Радянського Союзу 32 були українцями та уродженцями України. Два Герої Радянського Союзу і водночас повні Кавалери орденів Слави - українці: І. Драченко з Черкащини і П. Дубинда з Херсонщини. Немеркнучими символами героїзму і стійкості під час війни стали подвиги захисників 10 міст-ге-роїв радянської країни, і серед них українських міст Киева, Одеси, Севастополя і Керчі.
Український народ дав Збройним силам понад 300 полководців і военачальників. Вісім фронтів, що діяли в період війни, очолювали маршали та генерали - українці за походженням: Й. Апанасенко, М. Кирпонос, С. Тимошенко, А. Єременко, І. Черняховський, Р. Малиновський, Ф. Костенко, Я. Черевиченко. Особливо великим е внесок України у створення матеріально-технічної бази перемоги над Німеччиною.
На вирішальному етапі війни Україна, яка разом із Російською Федераціею та Білоруською РСР винесла на собі основний тягар боротьби проти нацистської агресії, здобула всесвітній авторитет. І в такий спосіб формувались обриси державницького суверенітету Української Республіки.