20.2. Природні території та об'єкти особливої державної охорони як ключові складові екомережі
Ядром єдиної територіальної системи, що формує екомережу, визначено ключові території, до яких насамперед належать території та об'єкти природно-заповідного фонду та інші категорії територій та об'єктів, віднесені законодавством України до природних об'єктів особливої державної охорони. Виділення державою територією та об'єктів особливої охорони з їх повним або частковим вилученням із господарського обігу та наданням їм спеціального охоронного статусу - спроба протидіяти деградаційним процесам у природному середовищі.
Вперше поняття «особлива державна охорона» стосовно природних категорій було введено Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища»: особливій державній охороні підлягають території та об'єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об'єкти, визначені відповідно до законодавства України (ч. 2 ст. 5). Стаття 60 Закону наводить ознаки природних територій та об'єктів особливої охорони, до яких відносить об'єкти, що мають велику екологічну цінність як унікальні та типові природні комплекси.
Ця норма хоч і є загальною, має велике регулююче значення для вирішення питання віднесення тих чи інших природних територій чи об'єктів до однієї з категорій, що підлягають особливій охороні, та вимагає наявності однієї з двох обов'язкових ознак: унікальності або типовості для відповідної природно-географічної та кліматичної зони. Звісно, кожен конкретний об'єкт не може поєднувати обидві ці ознаки, тобто одночасно бути і унікальним (неповторним), і типовим (часто повторюваним у природних умовах, найбільш властивим для цього типу територій). Так, за ознакою унікальності виділяються, зокрема, пам'ятки природи, заповідні урочища, більша частина природних заповідників, курорти загальнодержавного значення тощо. Біосферні заповідники, навпаки, завжди репрезентують певну природно-географічну зону. Під такі об'єкти відводяться території (акваторії), що є найбільш типовими для відповідних зон.
Природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні, утворюють єдину територіальну систему і складаються з територій та об'єктів природно-заповідного фонду, курортних та лікувально-оздоровчих, рекреаційних, водозахисних, полезахисних та інших типів територій та об'єктів, що визначаються законодавством України. До «інших», тобто таких, особлива охорона яких не була ще передбачена в період прийняття Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», сьогодні, зокрема, належать: рідкісні та зникаючі типові рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України, водно-болотні угіддя загальнодержавного та міжнародного значення. Усі ці території відповідно до ч. 1 «Терміни і визначення» Закону України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» входять до складу єдиної національної екологічної мережі і є частиною її структурних територіальних елементів (насамперед ключових, але можуть частково потрапляти й до категорій екокоридорів чи буферних зон).
Об'єкти особливої державної охорони, що формують ключові території екомережі, - це найбільш цінні з природоохоронної, екологічної, наукової, естетичної, рекреаційної точок зору природні території та акваторії, яким внаслідок їх унікальності чи типовості державою надається особливий охоронний правовий статус.
Основи правового регулювання формування, охорони, відтворення, збереження та використання відповідних територій встановлено законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про природно-заповідний фонд України», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про Червону книгу України», «Про охорону земель» (2002), Лісовим та Водним кодексами України, постановами Верховної Ради України «Про Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні» від 22 вересня 1994 р.; «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»; постановами Кабінету Міністрів «Про затвердження Концепції збереження біологічного різноманіття України» від 15 травня 1997 р., «Про затвердження Положення про Зелену книгу України» від 22 серпня 2002 р., «Про затвердження порядку ведення Зеленої книги України» від 29 січня 1997 р. та іншими. Землі, зайняті під об'єктами особливої правової охорони, здебільшого належать до категорії земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, статус яких регулюється главою 7 Земельного кодексу України, до земель оздоровчого призначення (глава 8) або ж до земель рекреаційного призначення (глава 9 ЗК України). Інколи статус особливої державної охорони законодавством надається землям лісового чи водного фондів. А відповідно до Закону України «Про екологічну мережу України» всі ці землі віднесені до національної екомережі.
Як правило, до системи територій та об'єктів особливої державної охорони включаються території (акваторії), на яких збереглися майже незмінені чи частково змінені природні ландшафти. Вони охороняються як національне надбання і одночасно як складова світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною.
Віднесення природних територій та об'єктів до тієї чи іншої категорії особливої державної охорони відбувається не стихійно, а з урахуванням науково обґрунтованих нормативів. Відповідно до ст. 33 Закону України «Про охорону земель» для запобігання надмірному антропогенному впливу на землі, у тому числі надмірній розораності сільськогосподарських угідь, встановлюються нормативи оптимального співвідношення земельних угідь, серед яких законодавство виділяє й норматив оптимального співвідношення земель сільськогосподарського, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.
Серед типів територій та об'єктів особливої правової охорони центральне місце посідає природно-заповідний фонд України